— Не хочу залишати Джоді саму надовго. Їй може щось знадобитися.
— Правильно, — погодилась я. — Тож не барімося.
Що швидше, то краще. Байдуже, який вирок винесе суд; Док уже пристав на мої умови. І все-таки якась дурненька часточка мене і далі сподівалася… сподівалася, що вихід знайдеться, що якимось дивовижним чином я залишуся з Іяном, а Мелані — з Джаредом, і то так, що ніхто не постраждає. Ні, марні надії слід задушити в зародку.
— Гаразд, — мовив Джеб. — Вандо, твоя позиція?
— Мелані має повернутися, — мовила я коротко і твердо — щоб не виникло й охоти сперечатися.
— А твоя, Іяне?
— Ванда потрібна нам тут.
Коротко, твердо — він копіював мене.
Джеб кивнув.
— Важка задача. Вандо, чому я маю підтримати тебе?
— На місці Мелані ви б теж хотіли отримати своє тіло назад. Тож і Мелані не можна в цьому відмовляти.
— Іяне? — запитав Джеб.
— Джебе, ми повинні думати про те, що вигідно всім. Ванда вже подарувала нам і здоров’я, і безпеку, про які нам годі було і мріяти. Вона життєво потрібна не тільки для виживання нашої громади — для виживання всієї людської раси. Одну людину не можна ставити вище за все людство.
«Він має рацію».
«А тебе ніхто не питає».
— Вандо, що каже Мелані? — втрутився Джаред.
«Ха!» — ущипнула мене Мелані.
Я подивилася в Джаредові очі, і сталося щось дивне. Все те, що я недавно переживала, кудись поділося, забилося в найпотаємніший куточок моєї свідомості. А я сама рвалася до Джареда з тим відчайдушним, божевільним бажанням, яке палало в мені з часу нашої першої зустрічі. Наше тіло не належало ні мені, ні Мелані — воно належало Джаредові.
Для нас двох тут було затісно.
— Мелані вимагає, щоб я повернула їй тіло. Повернула їй життя.
«Брехуха. Скажи їм правду».
«Ні».
— Брехуха, — сказав Іян. — Я бачу, що ти з нею сперечаєшся. Вона хороша людина. Вона знає, як сильно ми потребуємо тебе.
— Мелані знає рівно стільки, скільки знаю я. Вона сама здатна вам допомогти. Ще є носителька цілительки. Вона знає більше, ніж я. Ви дасте собі раду. Ви й до мене якось трималися. Виживете, як і раніше.
Джеб пирхнув і нахмурився.
— Ну, не знаю, Вандо. В словах Іяна є зерно.
Я спопелила старого поглядом — і тут-таки зрозуміла, що Джаред робить те саме. На мить я відвела очі, кинувши похмурий погляд на Дока.
Наші погляди схрестилися, і його обличчя скривилося від болю. Він зрозумів мій натяк: він дав слово. І цей суд нічого не змінить.
Іян спостерігав за Джаредом і помітив, як ми з Доком перезирнулися.
— Джебе, — запротестував Джаред. — Рішення може бути тільки одне, і ви його знаєте.
— Невже одне, хлопче? Здається, їх тут вагон і ще маленький возик.
— Це тіло Мелані!
— І Ванди також.
Джаред ледь не поперхнувся і вдався до іншої тактики.
— Мел мов ув’язнена, і лишати її так — усе одно що вбити, Джебе.
Обличчя Іяна перекосилося від люті.
— А що буде з Вандою, Джареде? З усіма нами, якщо її не буде?
— Насправді тобі байдуже, що буде з іншими! Ти просто хочеш зберегти Ванду, пожертвувавши Мелані,— все інше тебе не хвилює.
— А ти хочеш отримати Мелані, пожертвувавши Вандою, — і все інше не хвилює тебе! Отож за таких умов вибір зводиться до того, що буде краще для всіх.
— Ні! Вибір зводиться до того, що хоче Мелані! Це її тіло!
Джаред і Іян майже підвелися — руки стиснуті в кулаки, обличчя перекошені від люті.
— Заспокойтеся, хлопці! Охолоньте, — наказав Джеб. — Ми на суді, тому давайте зберігати спокій. Не втрачайте самоконтролю! Ми повинні добре обміркувати всі позиції.
— Джебе… — почав був Джаред.
— Замовкни, — Джеб покусував нижню губу. — Гаразд, ось як я розумію ситуацію: Ванда має рацію…
Іян скочив на ноги.
— Стривай! Сядь. Дай мені закінчити.
На напруженій шиї Іяна виступили жили, але він усе-таки сів на місце.
— Ванда має рацію, — повторив Джеб. — Мелані повинна повернути тіло собі. Але… — додав він швидко, бачачи, що Іян знову напружився. — Але я не погоджуюся з рештою, Вандо. Ти нам дуже потрібна. На нас полює чимало шукачів, а ти можеш із ними навіть поговорити. Ніхто більше не може. Ти рятуєш життя. Я повинен думати про благо нашої громади.
— Значить, знайдемо для неї інше тіло, — процідив Джаред крізь зуби. — Це ж очевидно.
Зажурене обличчя Дока враз повеселіло. Джебові сиві брови поповзли вгору — ледь не до волосся. Очі Іяна широко розплющилися, а губи стиснулися в одну лінію. Він дивився на мене й міркував…