Чому в мене на очах набрякли сльози? Невже я така дріб’язкова?
«Ні,— запевнила Мелані.— До того ж вони сумуватимуть за тобою — звісно, що сумуватимуть. Хороші люди відчуватимуть, що вони втратили».
Здається, вона таки змирилася з моїм рішенням.
«Не змирилася, — не погодилася Мелані.— Просто я не знаю, як тебе зупинити. І я відчуваю, як близько кінець. Мене це лякає. Ну хіба не смішно? Я до смерті перестрашена».
«Я почуваюся точно так само».
— Вандо? — озвався до мене Кайл.
— Так?
— Вибач.
— Гм… За що?
— За те, що намагався тебе вбити, — сказав він без жодних емоцій. — Я помилявся.
Іян поперхнувся.
— Доку, будь ласка, скажіть, що у вас є диктофон.
— Вибач, Іяне. Немає.
— Цю мить треба зберегти для нащадків, — похитав Іян головою. — Ото я вже не думав, що доживу до того дня, коли Кайл О’Шей визнає, що він помилявся. Давай, Джоді. Від такого шоку ти маєш прокинутися.
— Джоді, люба, ну хіба ти не хочеш вступитися за мене? Скажи Іянові, що раніше я ніколи не помилявся, — жартував Кайл.
Було приємно. Приємно усвідомлювати, що я таки встигла заслужити визнання Кайла. Такого я навіть не очікувала.
Більше тут робити нема чого. Не було сенсу відтягувати неминуче. Отямиться Джоді чи ні — я вже не зійду з обраного шляху.
Тож я взялася до третьої й останньої справи: збрехала.
Я відійшла від ліжка, глибоко вдихнула й потягнулася.
— Іяне, я так утомилася, — мовила я.
Чи справді я брехала? Звучало досить правдиво. Це був довгий-довгий день — мій останній день у печерах. Тільки зараз я усвідомила, що не спала всю ніч, власне, не спала з часу нашої останньої вилазки; я була таки виснажена.
Іян кивнув.
— Б’юсь об заклад, що так воно і є. Ти ж цілу ніч просиділа з ціли… з Менді.
— Ага… — позіхнула я.
— На добраніч, Доку, — мовив Іян і підштовхнув мене до виходу. — Щасти, Кайле. Ми повернемося вранці.
— На добраніч, Кайле, — пробурмотіла я. — Доку, до зустрічі.
Док похмуро подивився на мене, але Іян уже повернувся спиною, Кайлову ж увагу поглинула Джоді. Тому я у відповідь спрямувала на Дока твердий погляд.
Іян мовчки вів мене темним тунелем. Я була рада, що він не в гуморі для балачок. Я би просто не змогла зосередитися. В животі крутило й стискалося.
Я все зробила, всі справи завершила. Залишається зачекати, поки Іян засне. Якщо він такий утомлений, як і я, то це станеться швидко. Серце шалено калатало, ніби кулак бив зсередини по ребрах.
Більше жодних затримок. Все має відбутися сьогодні, і Мелані це усвідомлювала також. Те, що сталося нещодавно з Іяном, ще раз це підтверджувало. Що довше я залишатимуся, то більше сліз, сварок і бійок спричинятиму. Рано чи пізно хтось усе розбрвкає, і Джеймі дізнається правду. Нехай йому Мелані все пояснить уже потому, як невідворотне звершиться. Так буде краще.
«Дуже тобі дякую», — подумала Мелані; слова зірвалися самі собою, й іронія губилася в морі страху.
«Вибач. Ти ж не проти?»
«А хіба я можу бути проти? — зітхнула вона. — Я зроблю все, що ти мене попросиш, Вандо».
«Подбай про них заради мене».
«Я б і без тебе це зробила».
«Про Іяна також».
«Якщо він мені дозволить. У мене передчуття, що він навряд чи мене полюбить».
«Навіть якщо він тобі не дозволятиме».
«Я зроблю для нього все, що зможу, Вандо. Обіцяю».
Іян зупинився в коридорі біля червоно-сірих дверей, що вели в його кімнату. Він звів брови, і я кивнула. Нехай думає, що я досі ховаюся від Джеймі. Це, до речі, правда.
Іян відсунув червоні дверцята, і я попростувала до матраца, який лежав праворуч. Скрутилася калачиком і притиснула тремтячі руки до оскаженілого серця, ховаючись за власними колінами.
Іян умостився біля мене, притиснув до грудей. Нічого страшного: я знала, тільки-но він засне, одразу розкидає ноги-руки по всьому матрацу, — от тільки б він не помітив, як я тремчу.
— Все буде гаразд, Вандо. Я знаю, що ми знайдемо вихід.
— Я по-справжньому кохаю тебе, Іяне, — тільки так я можу з ним попрощатися. Тільки так він це прийме. Знаю, згодом він це згадає і все зрозуміє.— Всією душею я кохаю тебе.
— І я по-справжньому кохаю тебе, моя Вандрівнице.
Він тицьнувся носом мені в обличчя, знайшов мої губи й поцілував, повільно й ніжно; в темних надрах землі розбурхалася розпечена магма — і я помалу припинила тремтіти.
— Спи, Вандо. Все зачекає до завтра. А на сьогодні досить.
Я кивнула, притулилася до його обличчя й зітхнула.