— Проведете? Вибачте, я не знаю вашого імені…
— Ну звісно! Йдіть за мною. Мене звати Пелюстки До Місяця, але рідні звуть мене просто Пел. Звідки ви, Мелані?
Вона сміється:
— Ви маєте на увазі — я з Сан-Дієго чи зі Світу Співочих Кажанів?
— І те, і те, — також сміюсь я. Мені подобається її усмішка. — На нашій вулиці живуть два кажани. Он у тому жовтому будиночку — де сосни.
— Треба буде з ними привітатися, — бурмоче вона, але її голос міняється — напружується. Вона переводить погляд на темний провулок, так ніби когось виглядає.
Там хтось є. Двоє людей — чоловік і хлопчик. Хлопчик перебирає пальцями довге чорне волосся — нервує. Можливо, він хвилюється, бо також загубився. Його красиві очі широко розплющені. Чоловік стоїть нерухомо.
Джеймі. Джаред. Моє серце гуркотить у грудях, але якось дивно, неправильно. Надто тихо і… тріпотливо.
— Пел, це мої друзі,— повідомляє Мелані.
— О! Доброго дня! — я простягаю руку чоловікові: він стоїть ближче.
Він стискає мою долоню — дуже міцно.
Притягує до себе — впритул. Не розумію. Щось не так. Мені це не подобається.
Моє серце починає калатати — мені страшно. Мені ще ніколи не було так страшно. Нічого не розумію.
Його рука торкається мого обличчя, і я хапаю ротом повітря. Вдихаю туман, що йде з його руки, — сріблясту хмаринку зі смаком полуниці.
— Що?.. — хочу я запитати, але більше нікого не бачу. Взагалі нічого не бачу.
Нічого немає.
— Вандо? Ти чуєш мене, Вандо? — запитав знайомий голос.
Це не моє ім’я… чи моє? Мої вуха не відреагували на нього, але щось відгукнулося в самому нутрі. Хіба я не Пелюстки До Місяця? Не Пел? Хіба ні? Але ім’я Пел також здається чужим. Серце забилося швидше — відлуння страху з моїх спогадів. В уяві постав образ жінки з рудим волоссям, в яке вплелися сиві пасма, і з добрими зеленими очима. Вона моя мати? Але ж вона… не моя мати, правда?
Тихий голос відлунням рознісся довкола.
— Вандо! Повертайся. Ми тебе не відпустимо.
Голос був немов знайомий, але водночас ні. Так ніби говорила… я сама?
А де Пелюстки До Місяця? Я не можу її знайти. Тільки тисячі порожніх спогадів. Будиночок, повний світлин, але без пожильців.
— Дай їй «Бадьорість», — мовив якийсь голос. Я його не впізнала.
Мого обличчя торкнулося щось легеньке, немов туман. Знайомий запах. Грейпфрут.
Я глибоко вдихнула, і свідомість прояснилася.
Я відчувала, що лежу… і це було дивно. Мене стало якось… мало. Я немов зсохлася.
Руки здавалися теплішими — хтось їх тримав. Великі долоні, в яких мої просто тонули.
Пахло дивно — затхлістю і трішки цвіллю. Запах видався мені знайомим, хоча я була впевнена, що ніколи не відчувала його раніше.
Я нічого не бачила, окрім темно-червоного кольору — внутрішнього боку повік. Мені захотілося розплющити очі, і я почала шукати правильні м’язи, щоб це зробити.
— Вандрівнице? Люба, ми всі чекаємо на тебе. Розплющ очі.
Я добре знала цей голос, цей теплий подих над вухом. Незрозуміле відчуття оповило все моє тіло. Незнайоме відчуття. Мені перехопило дух, пальці затремтіли.
Я хотіла побачити обличчя того, хто говорив.
Свідомість забарвилася — це колір, що покликав мене з небуття, — ясна діамантова блакить. Цілий усесвіт враз став яскраво-блакитним…
Нарешті я згадала своє ім’я. Так, усе правильно — я Вандрівниця. Або Ванда. Тепер я згадала.
Легенький доторк до обличчя: тепло на вустах, на повіках. А, ось де вони! Тепер можна їх розплющити.
— Вона прокидається! — скрикнув хтось схвильовано.
Джеймі. Джеймі тут. Серце знову затріпотіло.
Деякий час очі звикали. З кольором теж щось було не так — надто блідий, надто вицвілий. А я хотіла яскраво-синього.
Чиясь рука діткнулася до мого обличчя.
— Вандрівнице?
Я обернулася на голос. Голова і шия рухалися якось незвично — щось не так, але водночас відчуття знайоме, ніби все так і має бути.
Очі нарешті віднайшли синь, яку я так шукала: сапфір, сніг, полуніч…
— Іяне? Іяне, де я? — власний голос налякав мене. Такий високий і тремтливий! Знайомий, але не мій. — Хто я?
— Ти — це ти, — відповів Іян. — І ти вдома.
Я вивільнила одну руку і хотіла торкнутися свого обличчя, але побачила, як до мене тягнеться чиясь долоня, і завмерла.
Долоня також застигла на півдорозі.
Я спробувала знову ворухнути рукою, захиститися, і долоня наді мною також відмерла. Я затремтіла — рука також.