Я щосили намагалася притлумити в собі ревнощі й бентежне відлуння любові, які я досі почувала до Джареда. Я не хочу цього і не потребую. Іян — це моє. Та інколи я ловила себе на тому, що витріщаюся на Джареда, — тоді я ніяковіла й червоніла. Я бачила, як Мелані іноді торкається руки Іяна — і раптом відскакує, ніби згадавши, хто вона насправді. Навіть Джаред, в якого не було причин для невпевненості, час від часу питально ловив мій збентежений погляд. А Іян… Ну звісно, йому мало бути найважче. Я це усвідомлювала.
Ми з Іяном були майже такі ж нерозлучні, як Кайл із Сонні. Іян раз у раз торкався мого обличчя і волосся, ми завжди трималися за руки. Та хто не реагує на це тіло таким чином? Хіба це не платонічні почуття? Чому Іян більше не цілує мене, як першого дня?
Можливо, він ніколи не зможе покохати мене в цьому тілі, незважаючи на те, яким привабливим воно здається всім навкруги.
Тривога важким тягарем лягла мені на серце тієї ночі, коли Іян переніс моє ліжко — я б таке важке ліжко сама й не зрушила — у гральну кімнату.
Вперше за півроку падав дощ. Люди сміялися й бурчали, розкладаючи мокрі матраци й лаштуючись спати. Я побачила Шерон із Доком і всміхнулася.
— Сюди, Вандо, — погукав Джеймі, прикликаючи мене жестом: Джеймі щойно примостив свій матрац поруч із матрацом Іяна. — Тут вистачить місця на трьох.
Джеймі був єдиний, хто ставився до мене майже так само, як і раніше. Він теж пам’ятав про мою фізичну слабкість, але ніколи не здавався здивованим, якщо я заходила до кімнати, і його не вражало, коли слова Вандрівниці зривалися з нових вуст.
— Вандо, тобі ж не потрібне ліжко, правда? Зуб даю, що ми всі троє помістимося, якщо зсунемо матраци докупи, — з цими словами Джеймі усміхнувся й, не чекаючи дозволу, стягнув мій матрац із ліжка. — Ти займаєш зовсім мало місця.
Джеймі забрав ліжко в Іяна й відсунув його у прохід, щоб не заважало. Тоді прилаштувався на краєчку матраца й повернувся до нас спиною.
— А, і ще одне, Іяне, — мовив він не обертаючись. — Я побалакав з Аароном і Брандтом. Напевно, я переїду до них. Хух, ото вже я втомився! На добраніч.
Я довго дивилася на нерухоме тіло Джеймі. Іян також не ворушився. От тільки не може бути, що і він панікує. Либонь, просто шукає спосіб, як викрутитися з ситуації?
— Вимикаємо світло, — рявкнув Джеб із другого кінця печери. — Всі стулили пельки і сплять!
Люди засміялися, але сприйняли його слова серйозно — як завжди. Один по одному всі чотири ліхтарі згасли, і в печері запанувала темрява.
Іянова рука відшукала мою; вона була тепла. А він помітив, що мої руки холодні та спітнілі?
Іян опустився на постіль навколішки й лагідно потягнув мене за собою. Я скорилась і примостилася на стику двох матраців. Іян не відпускав моєї руки.
— Тобі зручно? — прошепотів Іян. Довкола нас шепотілися й інші, але шум сірчаного струмка заглушував розмови.
— Так, дякую, — відповіла я.
Джеймі перевернувся на другий бік, зсунув матрац і зачепив мене.
— Ой, вибач, Вандо, — пробурмотів він і позіхнув.
Я автоматично відкотилася вбік. Іян виявився ближче, ніж я гадала. Я тихенько охнула, наштовхнувшись на нього, і спробувала відсунутися. Раптом його руки обняли мене, притиснувши до свого тіла.
Це було дуже дивне відчуття — Іянові зовсім не платонічні обійми чомусь нагадали мені, як я вперше наковталася «Знеболювального». Я ніби мучилася від болю й не помічала цього, поки Іянова рука не зцілила мене.
І куди поділася моя сором’язливість? Я повернулася обличчям до Іяна, а він іще міцніше пригорнув мене.
— Тобі зручно? — прошепотіла я, повторивши його запитання.
— Навіть краще, — він поцілував мене в чоло.
Кілька хвилин ми мовчали. Майже всі розмови стихли.
Іян нахилився до мого вуха й майже нечутно прошепотів:
— Вандо, як гадаєш?.. — він раптом замовк.
— Що?
— Схоже, тепер я у кімнаті сам. Це неправильно.
— Ні, в печерах надто мало місця, щоб ти розкошував у кімнаті сам.
— Я і не хочу бути сам. Але…
Ну чому він не запитає прямо?
— Але що?
— Ти вже мала час звикнути до себе нової? Я не хочу тебе підганяти. Знаю, які заплутані твої почуття… до Джареда…
Хвильку я перетравлювала сказане, а тоді загиготіла. Мелані ніколи не гиготіла, а от Пел робила це часто, й у вирішальний момент її тіло зрадило мене.
— Що таке? — з притиском запитав Іян.
— Це я давала час тобі, щоб ти звик до мене нової,— пояснила я пошепки. — Не хотіла підганяти тебе, бо знала, що тобі нелегко. Через Мелані.