— Не так уже й важко здогадатися, — зітхаю я. — Іян.
На мить Джаред напружується, а тоді зусиллям волі розслабляється. На його обличчі проступає неочікуваний сумнів.
— Іян має дізнатися. Що довше ми зволікаємо…
— Ще рано. Він, мабуть, і не прокинувся. Ходімо пошукаємо його, — як завжди, Джаред готовий діяти.
— Спершу я маю побалакати з ним наодинці. Все пояснити.
Якусь мить Джаред міркує над моїми словами.
— Не подобається мені це, — каже він нарешті. Він промовляє слова повільніше й важче, ніж зазвичай. — Він розлютиться. По-справжньому розлютиться.
— Знаю.
— Тому я піду з тобою.
— Ні. Так ми завдамо йому тільки більше болю, — впевнено кажу я. Переконана, Іян не заподіє мені лиха. Надто добре я його знаю. — І не ходи за мною, не стеж, як за Вандою. Все просто. Іян має почути все з моїх вуст.
Джаред сторожко киває. Знову сумнів. Не знаю, що ще сказати, аби він перестав сумніватися. Слів замало, особливо після того, як він цілий рік слухав з моїх вуст чужі слова. Згодом Джаред упевниться, що між нами нічого не змінилося тільки через те, що Ванда в моєму тілі закохалася в Іяна. Час і плин подій — ось що переконає Джареда. І я.
Я беру його обличчя в долоні й міцно припадаю до вуст, а потім іще раз — легенько — торкаюся губами синця.
Відчуття, що наді мною завис дамоклів меч, занадто сильне — я не можу зволікати. Треба покінчити з усім несуттєвим, а тоді розслаблятися. Як можна бути щасливою, коли над тобою тяжіє таке важке завдання? Задоволення настільки спотворене, що аж болюче.
Я відвертаюся, і Джаред востаннє стискає мою руку. Проминаю Дока — він тихо похропує на останньому ліжку. Виходжу в південний коридор — і мене захлистує відчуття сюрреальності.
Хто б міг подумати, що мені знову доведеться ходити тут у темряві! Останній раз здавався таки останнім. Розумом я усвідомлюю, що мета наша полягала саме цьому: аби я знову могла збудитися, підвестися з ліжка, попрямувати в печери. Але зараз я почуваюся неможливо, дивно, неправильно.
Коридор довгий і трохи лячний — а Ванду він уже давно не лякав.
Я швидко ступаю, а мозок квапливо підшукує слова, які я скажу Іянові. Чи він уже прокинувся? Чи варто мені постукати? Не пам’ятаю, чи зачинила Ванда двері, коли пішла геть.
В уяві постає Іян: розкидав руки й ноги, як завжди уві сні, чорне волосся розкучмане, бліді повіки стулені. Із заплющеними очима його уявляти легше. Боюся зазирнути в його блакитні очі, боюся прочитати там біль, і злість, і звинувачення, на які я заслуговую.
Я прискорюю ходу — вже ледь не біжу. Треба заскочити його, поки він іще не прокинувся. Мені потрібно бодай кілька секунд — просто поглянути на його обличчя, перш ніж він оговтається і зненавидить мене. Вилітаючи на ясно освітлений майдан, я вже не стримую бігу. Я тут уперше і втисячне, думаю я — і налітаю на Іяна.
Він інстинктивно хапає мене за руку, щоб я не гримнулась на землю. На його вустах розцвітає усмішка.
І застигає. Наче вражений струмом, він відпускає мою руку.
Хоча я нічим не відрізняюся від Ванди (якщо не посвітити промінцем у зіниці, навіть очі не здатні мене зрадити), очевидно, що Іян про все здогадався. З тої секунди, коли торкнувся мене, — просто усмішка почала розцвітати, перш ніж мозок утямив переміну.
Іян відступає на крок, досі усміхаючись, хоча в обличчі його більше немає радості. Застигла усмішка на обличчі трупа, яку недомалював візажист у похоронному бюро.
Ми не відриваємо одне від одного очей.
Не знаю, скільки минає часу. Щосекунди Іянова усмішка стає дедалі боліснішою — я просто не можу витримати. Нарешті я вичавлюю перші-ліпші слова, які спали мені на думку:
— З Вандою все гаразд. Вона в контейнері. Ми знайдемо для неї тіло. З нею все буде добре. Добре. Все добре… — голос мій уривається. Не голос — шепіт.
Іянове обличчя розслабляється. Більш-менш. Зникає застигла усмішка, кутики вуст опускаються. Крига у блакитних очах тане. Та водночас Іянове обличчя напружується по-новому. Навколо очей залягають зморшки. Чорні брови сходяться на переніссі в одну лінію.
Він мовчить. Ми знову дивимося в очі одне одному, одначе вже не так нерухомо й холодно.
Руки так і тягнуться до Іяна — втішити. Я вже здійняла руку — та вона впала. Стискаю долоні в кулаки.
І він тягнеться до мене. Нахиляється — і різко відхиляється. Тричі, а ми не відриваємо одне від одного очей.
Зараз він кине мені в обличчя звинувачення: «Ти змусила її страждати через мене. Як низько! Ти знала її слабкості й уміло їх використала. Дозволила їй пожертвувати собою. Та в ній людського було стократ більше, ніж у тобі!»