І це все правда. Я не заперечуватиму. Визнаю провину.
Проте Іян мовчить.
Стримується — заради Ванди, адже знає, що вона б такого не схвалила? Чи просто виявляє чемність — як до незнайомця?
А Іян усе мовчить, і мені здається, що він утратив мову. Просто для болю, який зараз світиться в його очах, немає слів.
— Хочеш… до неї? — запитую я.
Він нічого не каже, але вираз в очах змінюється. Біль перетворюється на… ніяковість. Рука злітає — і знову падає.
— Вона у Дока, — бурмочу я. І розвертаюся в напрямку південного тунелю.
Наче показуючи дорогу, роблю крок. Він смикається мені навздогін.
І досі боком я пірнаю в темряву. Іян прямує за мною, і тепер його крок упевненіший. У темному коридорі я нарешті повертаюся до нього спиною. Ступаю легенько, дослухаючись до Іянових кроків позаду. Вони стають твердішими, Іян прискорює ходу. За кілька секунд це я вже маю наздоганяти його.
В темряві набагато легше. Наче Іян заплющив очі. Рухаємося ми мовчки, але ця мовчанка не тисне. Колись я здавалася йому невидимкою, проте я все одно завжди була поряд. І зараз я знову почуваюся невидимкою.
— Я не встигла її зупинити, — кажу я, коли ми вже подолали, мабуть, із півмилі.
На диво, після невеличкого вагання Іян відповідає:
— А хотіла?
Голос його хрипкий — мабуть, він не зважувався заговорити, бо боявся втратити контроль, і я радію, що в темряві не бачу його обличчя.
— Так.
Ми стишуємо ходу й довгий час мовчимо. Цікаво, як то йому — знову почути мій голос? Для мене його голос — голос друга, а от для нього…
— Чому ж? — нарешті запитує він.
— Тому що… вона — моя найкраща подруга.
Тепер його голос інший — спокійніший:
— От я й думав…
Я не заохочую його, сподіваючись, що він сам усе пояснить. За хвилину він таки веде далі:
— Я думав: той, хто пізнав Ванду, невже міг її не полюбити? А ти ж бо знала кожну її думку.
— Так, — відповідаю я на непоставлене питання, — я люблю її.
Після вагання він запитує:
— Але ж ти хотіла відібрати в неї своє тіло?
— Не ціною життя Ванди.
Хвильку він перетравлює почуте. Зненацька стукіт його підошов об кам’яну долівку стає твердішим, і мені доводиться прискорити крок, щоб не відставати.
— Вона звідси нікуди не полетить, — ричить Іян.
Згадка про план «Б», який ніколи повністю так і не сформувався в голові, заскочила мене зненацька, і мені знадобилася хвилька, щоб утямити що й до чого.
— А вона й не збиралася, — погоджуюсь я.
Він мовчить, але в повітрі витає запитання. Він знову стишує ходу. Я намагаюся пояснити:
— Вона це вигадала, просто щоб ви з нею не сперечалися. Насправді ж хотіла залишитися… Щоб її тут… е-е-е… поховали. З Волтером і Везом.
Цього разу Іянове мовчання тяжке. Він різко зупиняється. Я квапливо пояснюю:
— Але з нею все гаразд, правда! Док помістив її у кріоконтейнер. Ми знайдемо для неї тіло. Дуже скоро. Першим ділом.
Але Іян мене не слухає.
— Як вона могла вчинити так зі мною? — люто сичить він.
— Стривай, — м’яко кажу я. — Все було не так. Їй здавалося, якщо вона залишиться в моєму тілі й надалі, то тільки завдасть тобі більше болю…
— Сміхота! Як вона могла подумати, що смерть краща за втечу?
— Їй тут сподобалося, — лагідно пояснюю я. — Вона не хотіла нікуди переїжджати.
Іян страшенно сердиться — сердиться на Ванду, і мене це ображає. Слова його різкі:
— Не думав я, що вона така слабачка.
— А вона і не слабачка! — рявкаю я — і миттю почуваюся винною. Не маю права лютитися на Іяна. Отож далі я промовляю виважено, щоб він усе втямив. — Ванда… Вона думала, що просто змучилася вести паразитарне життя, але я гадаю, що вона просто змучилася. Вона була виснажена, Іяне. Хоч і нікому цього не показувала. Пережити Везову смерть… було нелегко. Вона в усьому звинувачувала себе…
— Але до чого тут вона?..
— Сам їй поясниш! — я усвідомлюю, що знову гавкнула на нього, і глибоко вдихаю. — А ще зустріч із шукачкою… Важча, ніж ти собі уявляєш. А ще важче — кохати тебе і водночас… кохати Джареда. Любити Джеймі й розуміти, що я йому потрібна більше. Любити мене. Почуватися, що вона завдає нам усім болю вже тільки тим, що дихає. Ти людина, і тобі цього не зрозуміти. Ти не уявляєш, як вона… вона… — в горлі застряє клубок, і я не можу дібрати слів.
— Ні, я розумію, щó ти маєш на увазі,— каже Іян м’якше. Він більше не чинить опору. Він довго не вміє сердитися.