— Невже ви цього хочете, Вандрівнице? Невже згодні програти? Зникнути, розчинитися в іншій свідомості? Стати просто тілом-носієм?
Я ледве дихала.
— Далі ставатиме тільки гірше. Ви вже не будете собою. Мелані переможе, а ви щезнете. Може, хтось нагодиться… Може, вас пересадять, як Кевіна. І ви станете немовлям на ім’я Мелані, яке замість писати музику… або чим вона там займалася… бавитиметься ляльками.
— Шанси менш як двадцять відсотків? — прошепотіла я.
Шукачка кивнула, намагаючись приховати посмішку.
— Ви втрачаєте себе, Вандрівнице. Усі світи, які ви бачили, увесь досвід, який ви зібрали, — все це зведеться нанівець. У вашій особовій справі записано, що у вас є потенціал до материнства. Якщо ви станете матір’ю, то принаймні не все буде втрачено. Навіщо себе марнувати? Ви не думали про материнство?
Я відсахнулася, моє обличчя палало.
— Вибачте, — пробурмотіла вона, також червоніючи. — Це було неввічливо. Забудьте, що я сказала.
— Я йду додому. Не ходіть за мною.
— Мушу, Вандрівнице. Робота така.
— Чому ви так переймаєтеся через кількох зайвих людей? Чому? Чим ви обґрунтовуєте свою роботу? Час вам приєднатися до решти і зробити щось корисне!
Мої запитання і приховані обвинувачення анітрохи її не збентежили.
— Там, де грані людського світу перетинаються з нашим, смерть невідворотна, — вона промовила ці слова мирним тоном, і на мить в її обличчі я побачила когось наче зовсім іншого. Дивина, але вона щиро вірить у те, що каже! Адже я вважала, що вона стала шукачкою, бо в душі прагла насилля. — Якщо через ваших Джареда і Джеймі гине бодай одна душа, це вже забагато. Поки на Землі не запанує цілковитий мир, моя робота виправдана. А поки по ній ходять живі Джареди, я мушу захищати наш вид. І поки існують Мелані, що водять душі за ніс…
Я розвернулася і попрямувала додому широкими кроками, що змусили б шукачку бігти, якби вона захотіла мене наздогнати.
— Не загубіть себе, Вандрівнице! — крикнула вона навздогін. — Ваш час спливає! — вона зупинилася, а потім гукнула голосніше: — Не забудьте повідомити, коли поміняєте собі ім’я на Мелані!
Але відстань між нами збільшувалася, і голос її затих. Я знала, вона йде слідом своїм гусячим кроком. Цей нестерпний останній тиждень — коли я бачила її обличчя на кожному занятті, щодня чула її ходу поруч на тротуарі — був ніщо у порівнянні з тим, що буде далі. Вона збирається перетворити моє життя на пекло.
У голові бемкало, ніби Мелані несамовито гамселила у стінки черепа.
«Позбудьмося її! Скажи начальству, що вона втнула щось неприпустиме. Побила нас, наприклад. Наше слово проти її…»
«Ага, у людському світі,— нагадала я Мелані, майже жалкуючи, що такий сценарій відійшов у минуле. — У нас немає начальства у вашому розумінні слова. Співпраця рівноправна. Є працівники, перед якими ми звітуємо з метою упорядкувати інформацію, і збори, що приймають рішення щодо цієї інформації. Але без власної волі шукачки ніхто не зніме її із завдання. Розумієш, ця схема…»
«Яка різниця, що за схема, коли нам від того мало зиску? А давай її вб’ємо!»
В уяві мимоволі намалювався образ моїх долонь, що стискаються навколо шиї шукачки.
«Оце прямий доказ того, що ваш світ краще віддати в наші руки».
«Визнай — тобі цього хочеться не менше, ніж мені».
Образ посинілого обличчя шукачки повернувся, але цього разу накотила хвиля насолоди.
«Це твої почуття, не мої».
І це була правда — образ викликав у мене відразу; але водночас у моїй відповіді була небезпечна частка брехні, бо я б із превеликим задоволенням більше ніколи не бачила шукачки.
«То що нам діяти? Я не здаюсь. Ти не здаєшся. І ця клята шукачка тим паче не здасться!»
Я не відповіла. Просто не знала, що відповісти.
На деякий час у моїй голові запанувала тиша. Як добре! От якби так тривало завжди. Але існував лише один спосіб купити спокій. Чи готова я заплатити таку ціну? Чи є у мене вибір?
Мелані потроху затихла. А коли я дісталася вхідних дверей і, зайшовши, клацнула дверним замком (чого ніколи не робила — цей витвір людини не потрібний у мирному світі), її думки мали споглядальний характер.
«Я раніше й не замислювалася над тим, як ви продовжуєте рід. Навіть не уявляла собі такого».
«Як бачиш, ми ставимося до цього дуже серйозно. Дякую за турботу».
Але неприхована іронія в моєму голосі її не зачепила.
Мелані перетравлювала нову інформацію, а я тим часом увімкнула комп’ютер і взялася до пошуку розкладу польотів. Вона не одразу зрозуміла, що я роблю.