Я постаралася не звертати уваги, не бажаючи думати про те, що Мелані стає сильнішою. Натомість дивилася на гору, вивчаючи її обриси на тлі блідого розжареного неба. Щось у обрисах гори було до болю знайоме. Щось таке, що я впізнавала, хоч і була певна, що ні я, ні Мелані не бували тут раніше.
Ніби намагаючись відвернути мою увагу, Мелані раптом занурилась у яскравий спогад про Джареда, заскочивши мене зненацька.
…Здригаючись від холоду, я ще більше загортаюсь у куртку і напружую зір, вдивляючись у притлумлене жарево сонця, що сідає за густими колючими деревами. Я кажу собі, що насправді не так холодно, як мені здається, просто тіло ще не призвичаїлося.
І хоча мені моторошно в незнайомому місці, і наближення Джареда я зовсім не чую, руки, що несподівано лягають мені на плечі, анітрохи мене не лякають — надто знайома для мене їхня вага.
— Тебе спіймати — раз плюнути.
Навіть зараз у його голосі звучить посмішка.
— Я бачила тебе ще до того, як ти зробив перший крок, — не обертаючись, мовлю я. — У мене очі на потилиці.
Теплі пальці проводять по моєму обличчю від скроні до підборіддя, залишаючи по собі вогняну доріжку.
— Ти схожа на лісову фею, що ховається поміж дерев, — шепоче Джаред мені на вухо. — На лісунку. Таку прегарну, яка буває лише в казці.
— Треба насадити коло хижки побільше дерев.
Він хихикає, і від цього звуку мої очі й губи мимоволі розтягуються в усмішці.
— Не обов’язково, — каже він. — У тебе завжди такий вигляд.
— Сказав останній чоловік на Землі останній жінці напередодні розлуки.
Поки я говорю, моя усмішка в’яне. Сьогодні усмішки не тримаються.
Джаред зітхає. Попри холодне лісове повітря, його подих зігріває мені скроню.
— Джеймі може не сподобатися твій натяк.
— Джеймі ще дитина. Будь ласка, бережи його.
— Давай домовимося, — каже Джаред. — Ти бережеш себе, і я обіцяю зробити все можливе. А інакше діла не буде.
Звичайнісінький жарт, але мені зовсім не смішно. Щойно ми розійдемося, не буде жодних гарантій.
— Що б не сталося, — наполягаю я.
— Нічого не станеться. Не хвилюйся.
Ці слова майже безглузді. Марнування зусиль. Але нехай балакає — я залюбки послухаю його голос.
— Гаразд.
Джаред розвертає мене обличчям до себе, і я схиляю голову йому на груди. Його запах не можна ні з чим порівняти. Він єдиний, унікальний, наче запах ялівцю чи дощу в пустелі.
— Ми не втратимо одне одного, — обіцяє він. — Я будь-що знову тебе відшукаю… — Джаред є Джаред — не може залишатися серйозним більш ніж на одну-дві секунди. — Хай де б ти заховалася. У хованки мене ніхто не переграє.
— Рахую до десятьох.
— Цур не підглядати.
— Почали, — бурмочу я, стримуючи сльози.
— Не бійся. Усе буде гаразд. Ти сильна, швидка, розумна, — мовить Джаред, переконуючи і себе також.
Навіщо я його залишаю? Так мало шансів, що Шерон — досі людина!
Але побачивши її обличчя по телевізору, я була впевнена на всі сто.
То була звичайна вилазка, схожа на тисячі інших. Зазвичай, коли ми почувалися достатньо безпечно, то обчищали холодильник і засіки під увімкнений телевізор. Просто щоб послухати прогноз погоди, бо в до смерті нудних звітах у стилі «все бездоганно», які паразити називали новинами, не було нічого цікавого. Мою увагу привернули коси — вогненно-рудий спалах — такий я бачила лише в однієї людини.
У мене і досі перед очима стоїть вираз її обличчя, коли вона краєчком ока зиркнула на камеру, ніби говорячи: «Я намагаюся бути невидимою, не дивіться на мене». Вона йшла недостатньо повільно, докладаючи забагато зусиль, аби вдавати невимушеність, відчайдушно намагаючись не вирізнятися.
Жоден паразит не відчував би такої потреби.
Але що вона робить, розгулюючи в такому величезному місті, як Чикаго? Може, вона не сама? Ми маємо її знайти — вибору немає. І якщо, окрім неї, лишилися інші люди, то ми мусимо відшукати і їх.
І це я повинна зробити сама. Від будь-кого іншого Шерон просто тікатиме. Правда, вона тікатиме і від мене також, але, може, хоч на мить завагається і вислухає. Я впевнена, що знаю її потаємне місце.
— А ти? — тяжко запитую я, ледве витримуючи це завуальоване прощання. — Обіцяєш берегти себе?
— Ані небеса, ані пекло не розлучать мене з тобою, Мелані…
Навіть не даючи мені змоги перевести подих або витерти свіжі сльози на очах, Мелані жбурнула в мене наступним спогадом.