...Я обіймаю Джеймі за плечі — ох, як же він витягнувся! Тепер, щоб уміститися у мене під пахвою, йому доводиться добряче зігнутися, і його худорляві коліна стирчать як шпичаки. Його руки вже кріпнуть, на них проступають м’язи, але в цю мить він — звичайна дитина, що труситься і кулиться від страху. Джаред заводить машину. Якби він був поруч, то Джеймі б намагався бадьоритися — він хоче бути відважним, як Джаред.
— Мені страшно, — шепоче він.
Я цілую його темне як ніч волосся. Навіть тут, поміж колючих смолистих дерев, воно пахне сонцем і пилюкою. У мене таке відчуття, що він — частинка мене, і для того, щоб нас роз’єднати, треба розтяти шкіру там, де ми торкаємося одне одного.
— З Джаредом ти будеш у безпеці,— я мушу вдавати хоробрість, байдуже, що я при цьому відчуваю.
— Знаю. Мені страшно за тебе. Мені страшно, що ти не повернешся. Як татко.
Я здригаюся. Коли тато не повернувся, — хоча його тіло таки прийшло, намагаючись навести на нас шукачів, — то був найбільший жах, найбільший страх і найбільший біль у моєму житті. А що як я, у свою чергу, вчиню так із Джеймі?
— Я повернуся. Я завжди повертаюся.
— Мені страшно, — повторює він.
Я повинна кріпитися.
— Обіцяю, що все буде гаразд. Я повернуся. Чесне слово. Ти ж знаєш, Джеймі, я не порушую обіцянок. Не перед тобою.
Він перестає тремтіти. Вірить мені. Він мені довіряє…
І ще один спогад.
...Я чую погоню на поверх нижче. За лічені хвилини, а може, й секунди мене знайдуть, тож на брудному клаптику газети я дряпаю слова. Їх ледве видно, але якщо Джаред їх помітить, він усе зрозуміє: «Не встигла. Люблю тебе, люблю Джеймі. Не йдіть додому».
Я не лише розбиваю рідним серця, а й краду в них дах над головою. В уяві постає наш маленький будиночок посеред каньйону, знелюднілий тепер уже, мабуть, навічно. А якщо й не знелюднілий, то перетворений на склеп. Я бачу, як моє тіло веде до нього шукачів. Це моє обличчя усміхається, коли шукачі хапають Джареда і Джеймі…
— Досить, — уголос промовила я, відчувши, як у мене різонуло серце. — Досить! Ти свого домоглася! Я вже теж не можу без них жити! Щаслива? Бо тепер у мене є лише один вибір — позбутися тебе. Невже ти аж так волієш відчути в своєму тілі шукачку? Ух! — на саму думку я сахнулася, ніби шукачка збиралася втілитися в мене.
«Є інший вибір», — м’яко подумала Мелані.
— Справді? — запитала я з глибоким сарказмом. — Який це?
«Дивись».
Мій погляд досі був прикутий до гори. Вона домінувала в пейзажі — несподіваний кам’янистий злет, оточений приземкуватим чагарниччям. Поринувши в думки Мелані, я пильніше вдивилася в обриси гори, вивчаючи асиметричний двогорбий гребінь.
Плавна крива, різкий підйом на північ, несподіваний спад, знову на північ — цього разу на довшому відрізку, і зрештою — крутий спад на південь і нова плавна крива.
От тільки то не північ і південь, як я раніше вважала. Ці лінії з уривчастих спогадів Мелані значили «вгору» і «вниз».
Контури гори.
Контури, що вели до Джареда і Джеймі. Гора була найпершою кривою, відправною точкою.
Я здатна їх знайти.
«Ми здатні їх знайти, — виправила мене господиня. — Ти не знаєш усіх орієнтирів. І з домівкою так само — я ніколи не давала тобі повної інформації».
— Не розумію. Куди ведуть ці орієнтири? Як може гора вказати шлях? — мій пульс прискорився, коли я подумала про те, що Джаред і Джеймі зовсім близько, майже поруч.
І Мелані показала мені відповідь.
— …Ці риски — не більш як закарлюки, а дядько Джеб — старий нетяма. Схиблений, як і решта татової рідні,— я хочу вихопити книжку з Джаредових рук, але він удає, що не помічає моєї спроби.
— Схиблений, як мати Шерон? — випалює він, вивчаючи знаки, нашкрябані чорним олівцем ззаду на палітурці старого фотоальбому. Це єдина річ, яку я не загубила у своїх бігах. Навіть оце мальовання, яке залишив мій дивакуватий дядечко Джеб під час останніх гостин, викликало ніжність.
— Саме так.
Якщо Шерон досі жива, то це тому, що її мати, моя навіжена тітка Меґґі, єдина могла позмагатися з навіженим дядьком Джебом за звання найнавіженішого з навіженої сімейки Страйдерів. Мого батька божевілля Страйдерів майже не зачепило — у нього принаймні не було таємного бункера на подвір’ї. Але інші — його рідна сестра тітка Меґґі та брати дядько Джеб і дядько Гай — до останнього були відданими конспіраторами. Дядько Гай помер іще до окупації — розбився на машині так банально, що навіть Меґґі та Джеб не змогли викрутити з цього інтригу.