Важко сказати, коли я сама не знаю, де буду в ту мить.
«Дивись, висохле річище. Достатньо широке для машини — їдьмо по ньому», — квапила мене Мелані.
«Нам хіба в цьому напрямку?»
«Скоро стемніє, і нам доведеться зупинитися. Ти марнуєш час!» — від досади вона без голосу скрикнула.
«Або бережу його, якщо я права. Крім того, це ж мій час, чи не так?»
Вона відповіла не словами, а натомість потягнулася до зручного річища.
«З нас двох усе роблю я, тож і робитиму це по-своєму».
Мелані безслівно вилаялася.
«Краще покажи мені решту орієнтирів, — запропонувала я. — Може, до сутінків іще щось розгледимо».
«Ні,— відтяла вона. — Тут буде по-моєму».
«Ти як дитина».
У відповідь — мовчання. Я тримала курс на чотири гострі вершини, і Мелані зажурилася.
Коли сонце зникло за пагорбами, усе навколо раптово заполонила ніч. Ще секунду тому пустеля була помаранчевою від призахідного сонця, а за мить вона вже чорна. Я скинула швидкість, намацуючи на панелі приладів кнопку фар.
«Ти що, здуріла? — засичала Мелані.— Ти хоч уявляєш, як видно фари в пустелі? Нас точно хтось помітить».
«То що робити?»
«Сподіватися, що сидіння розкладаються».
Я не глушила двигун — може, є варіанти, окрім спання в машині посеред чорної порожнечі нічної пустелі. Мелані терпляче чекала, переконана, що варіантів немає.
«Це божевілля, ти знаєш, — мовила я до неї, ставлячи машину на ручне гальмо і виймаючи ключ із замка. — Уся наша задумка божевільна. Тут нікого немає і не може бути. Ми нічого не знайдемо. І при цьому безнадійно заблукаємо». Я інстинктивно відчувала небезпеку — як можна бродити посеред спекотної пустелі без жодного запасного плану і можливості повороту! Я знала, що Мелані усвідомлює загрози краще за мене, проте подробиці вона вирішила приховати.
На мої звинувачення вона не відповідала. Мої страхи її не хвилювали. Я розуміла, що вона ліпше до смерті блукатиме пустелею, ніж повернеться до мого попереднього життя. Навіть якби його не псувала шукачка, пустеля для Мелані була ріднішою.
Я відкинула сидіння до межі. Назвати його зручним було важко. Сумніваюся, що зможу заснути, але я не дозволяла собі думати, і в голові було порожньо. Мелані також мовчала.
Я заплющила очі. І майже не відчувши відмінності між чорнотою заплющених повік і темрявою безмісячною ночі, з несподіваною легкістю поринула в забуття.
Розділ 11
Спрага
— Гаразд, ти мала рацію! — промовила я уголос. Навкруги не було нікого — нас не підслухають.
У відповідь Мелані не хизувалася: «А я ж тобі казала!» Принаймні не словами. Проте у її мовчанці я відчула обвинувачення.
Я досі не хотіла полишати машину, хоча тепер у цьому не було ніякого сенсу. Коли закінчилося пальне, вона ще трохи прокотилася за інерцією і заїхала носом у вимоїну, яку по останній рясній зливі залишив бурхливий потік. Крізь лобову шибку я оглянула широку пустельну рівнину й відчула, як панічно стиснувся шлунок.
«Треба йти, Вандрівнице. Стає спекотніше».
Якби я не змарнувала понад чверть баку пального, вперто намагаючись під'їхати до другого орієнтира впритул — тільки щоб дізнатися, що так третього орієнтира взагалі не видно, розвернутись і поїхати назад, — ми б уже далеко просунулися уздовж піщаного річища і були б набагато ближчими до наступної цілі. Через мене тепер ми змушені подорожувати пішки.
Розмірено й неквапливо я пляшку по пляшці переклала воду в рюкзак, а потім так само повільно вкинула туди рештки печива. Мелані раз у раз мене підганяла. Її нетерплячість заважала думати, не давала ні на чому зосередитись. Ніби з нами от-от щось трапиться.
«Ну ж бо, ну ж бо, ну ж бо», — торочила вона, аж поки я, незграбно хитаючись від вагою ноші, не вилізла з авта. Випроставшись, я відчула простріл болю у спині. Пекло від скоцюрбленого спання в машині, а не від ваги рюкзака — він виявився не таким уже й важким, якщо його завдати на плечі.
«Тепер замаскуй автомобіль», — наказала Мелані, малюючи переді мною колючі віти найближчих чапарелевих кущів і пустельних акацій, які я маю поскладати на сріблястому даху машини.