Варто відзначити, що я пишалася власною силою і витримкою. Коли ноги мої знову ступили на ґрунтівку, втоптана дорога здалася мені справжньою винагородою"! Вона пролягала на північ, куди нам і треба, проте Мелані вперлася: «Вона мені не подобається».
Дорога вузенькою смужкою звивалася поміж чагарників, і крім утоптаної рослинності, нічого не вирізняло її з-поміж решти пустелі. Старі сліди шин викликали в мене подвійну депресію.
«Коли дорога піде не в тому напрямку, ми звернемо, — сказала я, уже ступаючи між старі відбитки шин. — Це легше, ніж продиратися чапарелевими заростями і пильнувати, щоб не наразитися на опунцію».
Мелані нічого не відповіла, проте через її тривогу й мені було лячно. Я продовжувала пошуки наступного орієнтиру — двох однакових вулканічних вершин у формі ідеальної літери «М» — і стала ще ретельніше прочісувати поглядом пустелю.
А відтак, подвоївши пильність, я побачила сіру пляму на виднокраї ще до того, як змогла розібрати, що то таке. Спочатку я подумала, що то мені ввижається: пісок застилав очі. Як на гору, колір був дивний, а як на дерево, форма занадто масивна. Я примружилась, придивляючись і будуючи здогадки, а потім кілька разів кліпнула.
І пляма раптом набула чітких форм — вона була ближче, ніж мені здавалося. Якийсь будинок чи сарай, маленький і потьмянілий від негоди.
Мелані так запанікувала, що я зіскочила з вузенької ґрунтівки в сумнівне укриття ріденького чагарнику.
«Спокійно, — мовила я до неї,— я впевнена, що тут ніхто не живе».
«Хто тобі сказав?» — Мелані опиралася так сильно, що я мусила зосередити всю свою волю на ногах, аби мати змогу їх переставляти.
«А хто б тут замешкав? Ми, душі, живемо в суспільстві», — сказавши це, я відчула у своєму голосі гіркоту і чудово втямила, звідки вона там узялася. А все через те, де я зараз перебувала, — у центрі безкрайого ніщо в прямому й переносному сенсі. Чому я більше не належу до суспільства душ? Чому й не хочу належати? Може, я ніколи й не була частиною спільноти, що вважалася моєю, і саме тому постійно змінювала планети? Чи завжди я була аномалією, чи це Мелані так на мене вплинула? Що зробив зі мною цей світ — змінив чи розкрив мою справжню сутність?
Мелані не була налаштована чекати, поки я завершу самокопання. Вона хотіла, аби ми якнайдалі забралися від будинку, і що швидше, то краще. Й думки перепліталися з моїми і виштовхували їх, перешкоджаючи моєму самоаналізу.
«Заспокойся, — наказала я, намагаючись зосередитися на власних думках і відокремити себе від Мелані.— Якщо тут хтось і мешкає, то тільки люди. Повір мені: поміж душ немає відлюдників. Може, твій дядько Джеб…»
Вона рішуче відкинула це припущення: «Ніхто б не вижив у такому відкритому місці. Твої одноплемінники ретельно вишукують будь-які ознаки мешкання. Хто б тут не жив, давно утік або перетворився на ваших. Дядько Джеб знайшов би краще місце для сховку».
«Якщо мешканці перетворилися б на наших, — запевнила я її,— вони б пішли геть. Тільки люди ведуть такий спосіб життя…» — раптом злякавшись, я обірвалася на півслові.
«Що таке?» — насторожившись через мій переляк, Мелані завмерла, перебираючи мої думки в пошуках того, що могло мене так настрахати.
Але в думках моїх не було нічого нового. «Мелані, а що як тут є інші люди — окрім дядька Джеба, Джареда і Джеймі? Що буде, якщо нас знайде хтось інший?»
Вона повільно пропустила крізь себе цю думку, обмірковуючи її з усіх боків. «Так, ти маєш рацію. Вони нас уб’ють. Без сумніву».
Я зробила спробу ковтнути, слиною змити присмак страху в пересохлому роті.
«Нікого іншого немає. І не може бути, — міркувала тим часом Мелані.— Ваші занадто доскіпливі. Вижити міг тільки той, хто умів ховатися. Тож ходімо і перевірмо — ти певна, що там немає твоїх, а я певна, що там немає моїх. Можливо, ми там щось знайдемо, що можна було б використати як зброю».
Мені стало моторошно, коли вона уявила гострі ножі та замашні ломи. «Жодної зброї!»
«Ух! І як тільки такі безхребетні створіння змогли нас перемогти?»
«Хитрістю й чисельністю. Будь-хто з людей, навіть діти, в сотні разів небезпечніший за будь-кого з душ. Ви — як той терміт у мурашнику. А нас мільйони, ми працюємо разом у бездоганній гармонії заради досягнення спільної мети».