— Облиш, Меґґі,— почав був Джеб заспокійливо.
— Не облишкай мені тут, старий дурню! Паразитка, мабуть, привела за собою цілий легіон, — вона відступила, не відводячи очей від моєї нерухомої постаті, ніби я була змією, що от-от укусить. Порівнявшись із братом, вона зупинилася.
— Щось я нікого не бачу, — відповів Джеб, а потім як крикне: — Гей! — я аж кинулася від несподіванки. І не лише я. І далі стискаючи правою рукою рушницю, він лівою замахав над головою і загукав: — Гей, ви там!
— Замовкни, — загарчала Меґґі, штовхаючи його в груди. І хоч вона була досить сильною, як я вже переконалася, Джеб навіть не поворухнувся.
— Вона сама, Меґ. Коли я її знайшов, вона здихала — та й зараз не в чудовій формі. Стоноги не жертвують своїми. Вони прийшли б по неї набагато раніше, ніж я. Хай хто вона є, вона одна-однісінька.
У мене в голові виник образ довгої багатоногої комахи, але я не зрозуміла, до чого тут вона.
«Він має на увазі тебе», — роз’яснила Мелані й порівняла картинку бридкої кузьки з моїм спогадом про яскраву сріблясту душу. Я не побачила жодної схожості.
«Цікаво, звідки він знає, який вигляд ти маєш насправді?» — подумала Мелані між іншим. Мій спогад про істинну зовнішність душ був для неї чимсь новеньким.
Але я не мала часу на роздуми. До мене наближався Джеб, за ним прямувала решта. Над Джебовим плечем нависла Кайлова рука, ладна щомиті зупинити його або відкинути з дороги.
Джеб переклав рушницю у ліву руку, а праву простягнув мені. Я зиркнула на неї спідлоба, готуючись до удару.
— Ну ж бо, — м’яко промовив дядько. — Якби я міг тебе віднести, то ще б уночі забрав тебе додому. Доведеться трохи пройтися.
— Ні! — загарчав Кайл.
— Я беру її з собою, — сказав Джеб, і вперше за весь час у голосі його пролунали грубіші нотки. М’язи на його підборідді, порослому бородою, рішуче напружилися.
— Джебе! — запротестувала Меґґі.
— Це мій дім, Меґ. Я робитиму те, що захочу.
— Старий дурень! — знову відрізала вона.
Джеб нахилився і взяв мою руку, стиснуту в кулак. Потім смикнув мене на ноги. То був не прояв жорстокості — просто він поспішав. Не найгірша форма насилля, аби продовжити мені життя з якихось своїх людських міркувань.
Хитаючись, я підвелася. Ніг я майже не чула — лише поколювання голочок, коли забігала кров.
Позаду Джеба більш ніж з одних вуст злетіло невдоволене сичання.
— Гаразд, хай хто ти є,— сказав він мені так само лагідно, — час звідси забиратися, поки не почало шкварити сонце.
Кайлів брат поклав руку Джебові на плече.
— Ви ж не покажете цій істоті, де ми живемо, Джебе?
— Гадаю, це не має значення, — грубо відказала Меґґі.— У неї не буде нагоди про все розпатякати.
Зітхнувши, Джеб зняв із шиї хустину, яка ховалася під бородою.
— Це безглуздо, — пробурмотів він, але, згорнувши брудну тканину, що задубіла від поту, зробив мені пов’язку на очі.
Поки він її затягував, я стояла абсолютно нерухомо і боролася з панікою, що накотилася, коли я перестала бачити ворогів.
Так, я не бачила, проте знала, що це Джеб поклав мені руку на спину і вів уперед — ніхто інший на таке б не наважився.
Ми рушили на північ — так мені здалося. Спочатку всі мовчали, і лише пісок хрустів під численними ногами. Земля була рівною, проте я тільки те й робила, що перечіпалася занімілими ногами. Джеб виявляв терплячість: рука, що вела мене, була майже галантною.
Поки ми йшли, я відчувала, як сонце підіймається дедалі вище. Деякі кроки випередили інші. Судячи зі звуків, зі мною і Джебом залишилася меншість людей. Мій вигляд засвідчив: я не потребую багато охорони — ослабла від голоду, я хиталася на кожному кроці, у голові паморочилось і дзвеніло.
— Ти ж не збираєшся йому казати?
То був голос Меґґі, він лунав за кілька футів позаду, і в ньому звучало обвинувачення.
— Він має право знати, — відповів Джеб. У його голос повернулася рішучість.
— Недобру річ ти робиш, Джебедіє.
— Життя взагалі недобре, Маґноліє.
Було важко вирішити, хто з них двох страшніший: дядько Джеб, який так заповзято беріг мені життя, чи Меґґі, яка спершу запропонувала лікаря, — від такої пропозиції мене охопив інстинктивний, запаморочливий жах, — а тепер, здавалося, хвилювалася через жорстокість більше за свого брата.
Декілька годин ми знову йшли мовчки. Коли мої ноги підкосилися, Джеб усадовив мене на землю і приклав до моїх вуст флягу — ту саму, яку залишав мені вночі.
— Скажеш, коли досить, — мовив він. У голосі його звучала доброта, хоча я була певна, що неправильно її розумію.