— Сюди, — промовив Джеб, знову підштовхуючи мене уперед. Наші кроки відлунювали від стін, — простір, де ми опинились, був надзвичайно обмежений. Я помітила, що інтуїтивно прихиляю голову.
Ми ступили ще кілька кроків уперед, а потім різко завернули за ріг — здавалося, ми знову рушимо туди, звідки прийшли. Підлога під ногами спускалася вниз. З кожним кроком нахил ставав дедалі крутішим, і щоб я не впала, Джеб підставив мені свою зашкарублу руку. Не знаю, скільки часу я отак пілотувала і гальмувала в темряві. Мабуть, від страху наша подорож здалася мені довшою, ніж була насправді.
Ми ще раз повернули, і земля круто пішла вгору. Мої занімілі, здерев’янілі ноги вже геть не слухалися, і Джеб волочив мене за собою. Що вище ми піднімалися, то вологішим і цвілішим ставало повітря, проте темрява не розсіювалася. Єдині звуки — наші кроки і їхнє відлуння.
Дорога вирівнялася і почала петляти, як серпантин.
Нарешті краї моєї пов’язки освітилися. Мені кортіло, щоб вона впала сама, бо я була занадто налякана, аби стягнути її самотужки. Мені здавалося, що якби лишень бачити, де я і хто зі мною, то було б хоч трішечки не так страшно.
Зі світлом прийшов шум. Дивний шум — низьке дзюркотливе белькотіння. Схоже на звук водоспаду.
З кожним нашим кроком белькотіння ставало гучнішим і менше схожим на воду. Воно було занадто неоднорідним — низькі й високі ноти змішувалися і відлунювали. Якби не жахливий дисонанс, можна було б подумати, що то піратська версія нескінченної музики, яку я слухала й наспівувала у Світі Співочих Кажанів. Чорнота пов’язки доповнювала цей спогад — спогад про сліпоту.
Мелані розпізнала какофонію раніше за мене. Я ж бо ніколи не чула таких звуків, бо не жила серед людей.
«Схоже на сварку, — здогадалася вона. — Чимало голосів сперечаються».
Звук полонив її увагу. Звідки тут стільки людей? Коли навіть восьмеро було для нас обох несподіванкою. Що це за місце?
Моєї потилиці торкнулися чиїсь руки. Я сахнулася.
— Спокійно, — сказав Джеб, знімаючи з мене пов’язку.
Я заморгала, і силуети навколо мене почали вимальовуватися: пошерхлі нерівні стіни, щербата стеля, заяложена і запилена долівка. Ми були під землею, у природній печері. Дивно, що ми так глибоко. Здавалося, що вгору ми йшли довше, ніж униз.
Кам’яні стіни і стеля були рудувато-коричневої барви, густо зрешечені невеликими дірами, наче швейцарський сир. У тих дірок, що понизу, краї були згладжені, але в тих, що над головою, окреслені чіткіше, і здавалося, що об них навіть можна порізатися.
Світло лилося з круглого отвору попереду. Він був більший, ніж дірки, що всіяли стіни. То був прохід, брама до іншого, яскравішого приміщення. Мелані була в цілковитому захваті від того, що угледіла там іще більше людей. Проте я позадкувала, знагла воліючи, аби зір мій знову засліпили темною пов’язкою.
Джеб зітхнув.
— Вибач, — пробурмотів він так тихо, що його, крім мене, певно, ніхто і не почув.
Я хотіла ковтнути клубок у горлі — й не змогла. У голові запаморочилося, але то могло бути й від голоду. Коли Джеб підштовхнув мене до великої дірки, мої долоні тремтіли, як листя осики од вітру.
Тунель вів у печеру, таку велику, що спершу я не повірила своїм очам. Її стеля була надто яскрава і надто висока — мов штучне небо. Я спробувала роздивитися, звідки ллється світло, проте його промені різали очі, наче гострі списи.
Белькотання мало б стати гучнішим, але несподівано у велетенській печері запанувала мертва тиша.
Порівняно з блискучою стелею, що ховалася десь високо вгорі, долівка здавалася темною. Якусь мить мої очі намагалися розставити усе на свої місця.
Натовп. Іншим словом їх не назвеш — цілий натовп людей, що мовчки стояли як укопані й витріщалися на мене такими ж палючими, сповненими ненависті поглядами, які я вже бачила сьогодні вранці.
Від приголомшення Мелані кинулася їх рахувати: десять, п’ятнадцять, двадцять… двадцять п’ять, двадцять шість, двадцять сім…
Але мені було байдуже, скільки їх там. Я намагалася пояснити їй, що це не має значення. Для того, що убити мене, стане й одного. Убити нас. Я спробувала до неї достукатися: озирнись і збагни нарешті, наскільки плачевні наші справи! — але в ту мить вона нічого не чула, повністю розчинившись у людському світі, який і не мріяла тут побачити.
З натовпу вийшов чоловік, і я одразу метнула погляд на його руки, шукаючи зброї. Ніякої загрози — тільки міцно стиснуті кулаки. Мої очі, пристосувавшись до сліпучого світла, розрізнили золотаву засмагу його шкіри — і впізнали її.