— Ніхто не сказав, що ти маєш вирішувати негайно. Вона нікуди не подінеться, — і далі усміхаючися, Джеб поглянув у мій бік. Око, якого Джаред бачити не міг, швидко заплющилося і розплющилося — Джеб мені підморгнув! — Подумай, через які поневіряння вона пройшла, аби сюди дістатися. У тебе вдосталь часу, щоб усе ретельно обміркувати.
— Немає чого обмірковувати. Мелані мертва. Але я не можу… не можу… Джебе, я не можу просто… — Джаред був не в змозі закінчити речення.
«Скажи йому».
«Я ще не готова до смерті».
— Розслабся, — мовив Джеб. — Може, згодом щось і придумаєш. Дай собі трохи часу.
— А зараз що з нею робити? Ми ж не можемо цілодобово біля неї вартувати?
Джеб похитав головою.
— Певний час саме це ми й збираємося робити. Нехай усе трохи вляжеться. Навіть Кайл здатен притримати свої убивчі поривання на декілька тижнів.
— Декілька тижнів? Ми не можемо гратись у вартових іще декілька тижнів. У нас купа справ…
— Знаю, знаю, — зітхнув Джеб. — Я щось придумаю.
— І це ще не все, — Джаред знову поглянув на мене, і жилка на його лобі запульсувала. — Де нам її тримати? У нас тут немає тюремних камер.
Джеб усміхнувся до мене.
— Ти ж не збираєшся створювати нам зайві клопоти, правда?
У відповідь я тільки мовчки поглянула на нього.
— Джебе, — сумно пробурмотів Джаред.
— Про неї можеш не хвилюватися. По-перше, ми за нею наглянемо. По-друге, їй звідси не вибратися — блукатиме тут доти, доки на когось не наразиться. А це приводить нас до третього пункту: вона не така дурна, — він звів до мене сиву брову. — Ти ж не збираєшся шукати Кайла, правда? Не думаю, що хтось тут має до тебе ніжні почуття.
Я мовчки дивилася, насторожена його невимушеним, грайливим тоном.
— Чому ви так із нею розмовляєте? — запитав Джаред.
— Я ріс у ввічливіші часи, дитинко. Так уже мене виховали, — Джеб легенько поплескав Джареда по плечу. — Послухай, ти цілу ніч не спав. Давай я тебе підміню. Піди трохи відпочинь.
Джаред уже збирався заперечити, але потім зиркнув на мене — і його обличчя посуворішало.
— Як скажете, Джебе. І… я не хочу брати відповідальність за цю істоту. Убийте її, якщо так буде краще.
Я здригнулася.
Джаред відразливо скривився, а потім різко розвернувся і пішов навздогін решті. Джеб проводжав його поглядом. Користуючись моментом, я залізла назад у свою нору.
Я чула, як Джеб повільно опустився на землю поруч з отвором. Він позіхнув і потягнувся, хруснувши суглобами. За кілька хвилин почулося тихе насвистування. Якась весела мелодія.
Обійнявши руками коліна, я постаралася втиснутись у найдальшу нішу моєї маленької камери. По спині пішли дрижаки. Руки тремтіли, і, незважаючи на задушливу спеку, стукотіли зуби.
— Чому б ото не лягти і не поспати? — звернувся Джеб чи то до мене, чи то до самого себе, не знаю. — Завтра буде важкий день.
За деякий час — хвилин тридцять, може, — я заспокоїлася. Тіло було цілком виснажене. Я вирішила скористатися з Джебової поради. І хоч долівка здалася мені ще твердішою, за лічені секунди я відключилася.
Мене збудив запах їжі. Цього разу, розплющивши очі, я відчула тривогу й розгубленість. Від інстинктивного страху руки мої затремтіли ще до того, як я повністю прокинулася.
На долівці біля мене стояла та ж сама таця з тим самим меню. Джеб був у мене і на очах, і на слуху. Він боком сидів просто навпроти печери і, тихенько насвистуючи, роздивлявся довгий круглий коридор.
Керуючись несамовитою спрагою, я сіла навколішки й схопила відкорковану пляшку з водою.
— Доброго ранку, — промовив Джеб, киваючи до мене.
Я так і завмерла — з рукою, простягнутою до води, аж поки Джеб не відвернувся і знову не почав насвистувати.
Лише зараз, коли перша смертельна спрага втамувалася, я відчула у води дивний, ядучий присмак. Той самий, що висів у повітрі, лише трохи сильніший. Здавалося, він назавжди прилип мені до горла.
Я швидко поїла, цього разу приберігши суп наостанок. Сьогодні шлунок прийняв їжу краще і майже не бурчав.
Тепер, коли тіло задовольнило свої першочергові запити, з’явилися інші потреби. Я оглянула темну тісну нору. Вибір у мене був небагатий. Проте я ледве могла стримати страх на саму думку про те, що доведеться забалакати до дивакуватого, хоч і привітного Джеба і про щось його просити.
Я сиділа, розхитуючись уперед-назад, і вагалася. Боліли стегна, вивернуті під кулясту форму печери.
— Гм, — промовив Джеб.
Він знову поглянув на мене, і на тлі білої бороди обличчя його здалося темнішим, ніж зазвичай.