— Ти вже давненько тут сидиш, — мовив він. — Може, тобі треба… вийти?
Я кивнула.
— Я й сам не проти прогулятися, — мовив він весело, а потім із дивовижною жвавістю скочив на ноги.
Недовірливо на нього позираючи, я підсунулась до краю діри.
— Зараз я покажу тобі нашу невеличку вбиральню, — провадив він. — Але спершу ми, до твого відома, перетнемо… майдан, так би мовити. Але не хвилюйся. Гадаю, всі вже знають мою волю, — Джеб підсвідомо провів рукою по рушниці.
Я ковтнула. Сечовий міхур був такий повний, що не давав ні про що думати. Але пройти через натовп розлючених убивць? Чому б Джебу просто не подати мені відро?
Я машинально втиснулась у найдальший куток своєї нори. Зауваживши паніку в моїх очах, Джеб демонстративно стиснув губи, а потім розвернувся і пішов темним коридором.
— Ходімо, — гукнув він, навіть не дивлячись, чи я послухалась.
Я уявила Кайла, який з’являється в камері, коли я тут сама, і цього було достатньо, аби я вже за декілька секунд незграбно вилізла зі своєї нори-бульбашки і на затерплих ногах якнайшвидше, силкуючись не відстати, пошкандибала за Джебом. Стояти знову на повний зріст було водночас жахливо і прекрасно — біль був нестерпний, та полегшення було набагато більшим.
Я вже майже наздогнала Джеба, коли зненацька коридор закінчився, й у видовженому ламаному овалі виходу перед нами постала темрява. Я нерішуче зупинилась, озираючись на маленький ліхтар, що лишився на долівці. То було єдине джерело світла у темній печері. Може, взяти його з собою?
Джеб почув, що я зупинилась, і через плече зиркнув на мене. Я кивнула на ліхтар, а тоді поглянула на нього.
— Облиш. Я знаю дорогу, — і простягнув мені вільну руку. — Я тебе проведу.
Я довго дивилася на простягнуту долоню, а потім, відчувши невідкладний поклик сечового міхура, повільно і нерішуче, ніби торкаючись змії (якби за якихось обставин мене змусили це зробити), вклала в неї свою руку.
Швидким упевненим кроком Джеб повів мене крізь темряву. Довгий час тунель ішов прямо, а потім став повертати то ліворуч, то праворуч, геть мене заплутавши. Після чергового крутого рогу я втямила, що безнадійно втратила орієнтир. Без сумніву, Джеб робив це навмисно і саме тому не взяв з собою ліхтаря. Він не хотів, аби я знала, як вибратися з лабіринту.
Мені було цікаво, як утворилися печери, як Джеб їх знайшов, як сюди потрапили інші. Але я тримала рот на замку. Мені здавалося, що мовчати — то зараз для мене найкраще. На що я сподівалася — не відомо. Ще на кілька днів життя? На швидкий безболісний кінець? Чи лишилася бодай якась надія? Я точно знала одне, і я вже казала це Мелані: я не готова до смерті, мій інстинкт виживання не слабший, ніж у людей.
Ми ще раз завернули за ріг і побачили світло. Воно лилося з високої вузької шпарки, за якою був простір. Це світло не було штучним, як маленький ліхтар у моїй печері. Воно було надто білим, надто чистим.
Крізь вузьку щілину в гірській породі ми не могли пройти пліч-о-пліч. Джеб рушив перший, тримаючи мене близенько біля себе. Нарешті отримавши змогу бачити, я висмикнула руку з Джебової долоні. Він жодним чином не відреагував, хіба що поклав знову вільну долоню на рушницю.
Ми опинилися в короткому тунелі; яскраве світло проникало крізь арку в скелі. Стіни її були такими ж брунатними і геть поцяткованими дірками.
До мене долинули голоси. Тихі та спокійні — не такі, як минулого разу, коли бурчання людського натовпу нагадало мені водоспад. Сьогодні ніхто на нас не чекав. Я могла лише уявити, якою буде людська реакція на мою появу поряд із Джебом. На долонях виступив холодний піт, дихання прискорилося. Я присунулася до Джеба якнайближче, мало не торкаючись.
— Спокійно, — пробурмотів він, не обертаючись. — Вони бояться тебе більше, ніж ти їх.
У чому-чому, а в цьому я мала великі сумніви. А навіть якщо і так, то в людських серцях страх швидко перетворюється на ненависть і насилля.
— Я нікому не дозволю тебе зачепити, — сказав Джеб, коли ми дійшли до арки. — Втім, могла б уже звикнути.
Я хотіла запитати, що він має на увазі, але він уже переступив поріг. Я крадькома пішла за ним, ховаючись у нього за спиною. І єдиного я боялася більше, ніж зайти до печери: відстати від Джеба й упійматися тут, без його захисту.
Наш прихід зустріла мертва тиша.
Ми стояли у величезній світлій печері — тій самій, до якої мене привели у перший день. Коли це було? Гадки не маю. Стеля й досі здавалася мені занадто яскравою — я не могла звести очі й поглянути, звідки ллється світло. Того разу я не помітила, що стіни печери не суцільні: їх помережали тріщини, що переходили у тунелі та з’єднувалися між собою. Деякі з проходів були величезні, а в інші ледве можна було пролізти. Деякі були природні, а інші, якщо не цілком рукотворні, то принаймні розширені людськими руками.