— Не хвилюйся, найближчим часом Док тебе не потурбує.
Але я й далі тремтіла. Джеб може дати мені надію лише на «найближчий час». Жодних гарантій, що Джаред не передумає і не вирішить: моя таємниця важливіша, ніж тіло Мелані. Знаю, такий поворот подій ще змусить мене пожалкувати, що минулої ночі Іян не довів справу до кінця. Я ковтнула — боліли і шия, і горло.
«Ніколи не знаєш, скільки часу тобі лишилося»… Як багато днів минуло відтоді, як Мелані сказала це! Тоді мій світ іще був мені підвладний…
Щойно ми зайшли до великої зали, майдану Джебової громади, слова Мелані луною прокотились у моїй голові. Зала була повна, як і минулої ночі, і всі дивилися на нас очима, які до Джеба промовляли «зрада», а до мене — «смерть». Я втупилась у кам’яну долівку, проте краєчком ока помітила, як Джеб знову взявся за рушницю.
Власне, то все справа часу. Я це відчула з атмосфери страху і ненависті. Джеб не може захищати мене вічно.
Яке то було полегшення — протиснутися назад крізь вузьку щілину і заплутаним чорним лабіринтом прямувати до свого тісного сховку, в якому я зможу лишитися на самоті!
Позаду мене, наче з кубла розлючених змій, почулося несамовите сичання, підсилене луною великої печери. Я здригнулася — скоріше б Джеб провів мене крізь цей лабіринт!
Джеб тихенько гигикнув. Що довше я з ним була, то дивнішим він мені здавався. Його почуття гумору спантеличувало не менше, ніж мотиви його поведінки.
— Інколи гості починають діяти на нерви, — пробурмотав він чи то до мене, чи то до самого себе; з Джебом це важко визначити. — Можливо, коли їм набридне шкіритися до мене, вони оцінять ті умови, що я їм тут створюю.
Наша дорога крізь темряву петляла як серпантин. Вона здалася мені зовсім не знайомою. Вочевидь, аби заплутати, Джеб повів мене іншим маршрутом. У мене склалося враження, що цього разу ми йшли довше, ніж перед тим, але зрештою за наступним рогом я угледіла синювате світло тьмяного ліхтаря.
Я напружила м’язи, приготувавшись до зустрічі з Джаредом. Якщо він там, то напевно злий. Йому, без сумніву, не сподобається, що Джеб вивів мене на прогулянку. Хай якою гострою була потреба…
Щойно ми завернули за ріг, я справді побачила постать, що прихилилася до стіни біля ліхтаря. Від неї падала довга тінь, але то явно був не Джаред. З переляку моя рука машинально вчепилася за Джеба.
Та нарешті я роздивилася того, хто там чекав. Він був нижчий за мене — саме так я визначила, що то не Джаред, — і худенький. Невисокий, але гінкий і жилавий. І навіть у слабкому світлі ліхтаря я розрізнила, що шкіра його визолочена сонцем до бронзового кольору, а нечесане чорне шовковисте волосся спадало до підборіддя.
Мої коліна підкосилися.
Я панічно вхопилася за Джеба, шукаючи підтримки.
— А хай йому грець! — вилаявся Джеб, несподівано роздратувавшись. — Невже тут ніхто не може тримати язик за зубами бодай двадцять чотири години? A-а, чорт вас забирай! Зграя пліткарюг… — бурчав і бурчав він.
Я навіть не намагалася втямити, що каже Джеб; у моєму нутрі вирувала найзапекліша битва мого життя — усіх життів, мною прожитих.
У кожній клітині свого тіла я відчувала Мелані. Усі нервові закінчення защеміли, упізнавши її знайому присутність. М’язи тремтіли в очікуванні її команди. Губи посіпувалися у спробі розтулитися. Я потяглася до хлопчика. Точніше, моє тіло потяглося, бо руки були не в змозі поворухнутися.
Мелані багато чого навчилася за ті декілька разів, коли я поступалася чи втрачала над нею контроль, і зараз я змушена була дати їй справжній бій — такий запеклий, що на чолі моєму виступили краплини поту. Але зараз я не помираю в пустелі. І не заскочена зненацька нападом слабкості й запаморочення від появи того, кого давно не сподівалася побачити. Я знала, що цей момент рано чи пізно наступить. Тіло було повне життя і швидко одужувало — воно знову сильне. Міць тіла додавала мені здатності до самоконтролю, додавала твердості.
Я висмикнула Мелані зі свого тіла, вигнала звідусіль і, відтіснивши у найдальший куток свідомості, замкнула її там.
Її капітуляція була блискавичною і беззаперечною.
«А-а-а», — застогнала вона, і це було схоже на агонію.
Але в мить своєї перемоги я відчула дивну провину.
Я вже знала, що для мене Мелані — більш ніж непокірлива носителька, яка ускладнює мені життя. За останні тижні, відколи шукачка об’єднала нас проти спільного ворога, ми стали напарницями, навіть товаришками. У пустелі, коли Кайл приставив мені до горла ножа, я була рада, що як мені вже судилося померти, Мелані загине не від моєї руки. Навіть тоді для мене вона була більш ніж просто тілом. А зараз я відчувала щось іще. Я жалкувала, що завдала їй болю.