Було нелегко — Джаред ступав дуже тихо і не підтримував мене, тому мені довелося виставити одну руку вперед, а другою триматися за стіни, щоб ненароком не наскочити на скелю. Двічі я впала, перечепившись за гребені породи під ногами. Хоча Джаред і не допоміг мені підвестися, проте зачекав, поки я зведуся на ноги й рушу далі. Одного разу, коли я розігналася на прямій ділянці проходу, витягнутою рукою я торкнулася його спини і провела по плечах, перш ніж втямила, що то не стіна. Він відстрибнув і, смикнувшись під моїми пальцями, гнівно засичав.
— Вибач, — прошепотіла я, відчуваючи, як у темряві спалахнули мої щоки.
Джаред не відповів, але прискорив ходу, і наздоганяти його стало ще важче.
Я здивувалася, коли нарешті попереду з’явилося розсіяне світло. Невже ми пішли іншим маршрутом? Куди подівся сліпучий блиск великої печери? Світло було притлумленим, блідим і сріблястим. Але вузька тріщина, що правила за вхід, здавалася такою ж… Лише усередині велетенської гомінкої зали я зрозуміла, в чому справа.
У печері була ніч; світло, що м’яко падало згори, імітувало радше місяць, аніж сонце. Я скористалася тим, що мені не сліпить очі, аби роздивитися стелю і розгадати її секрет. Високо, дуже високо над головою сотні маленьких місяців лили розсіяне світло на далеку невиразну землю. Маленькі світила були хаотично розкидані — одні ближче, інші далі. Я похитала головою. Навіть роздивившись світло, я не розгадала його природи.
— Ходімо, — сердито скомандував Джаред — він був уже за декілька кроків попереду.
Здригнувшись, я поквапилася за ним і пожалкувала, що взагалі зупинялася, — було видно, що Джареду неприємно до мене звертатися.
Коли ми дісталися печери з двома річками, я навіть не сподівалася на ліхтарик. І не отримала його. Тут панувало те ж саме тьмяне освітлення, що й у великій печері, от тільки світил було менше — лише двадцять дивних мініатюрних місяців. Напустивши на себе суворості, Джаред втупився в стелю, а я тим часом невпевнено попрямувала до купальні з чорнильним басейном. Мені здалося, що якби я ненароком упала в киплячу підземну річку і зникла, то Джаред, напевно, побачив би у цьому благе втручання долі.
«А мені здається, що він би зажурився, — не погодилася зі мною Мелані, в той час як я, притискаючись до стіни, обережно проминала чорну купальню. — Якби ми упали».
«Сумніваюся. Можливо, йому б згадався біль першої втрати, але він був би щасливий, якби я зникла».
«Тому що він нічого про тебе не знає», — прошепотіла Мелані, а потім скулилася, ніби раптом відчула страшенну втому.
Від подиву я застигла. Схоже, Мелані щойно зробила мені комплімент.
— Ворушися! — гавкнув Джаред з іншої печери.
Я побігла — наскільки дозволяли темрява і страх.
…Коли ми повернулися, Джеб чекав нас біля синього ліхтаря. Коло його ніг лежали два грудкуваті довгасті мішки і два нерівні прямокутники. Я такого ще не бачила. Мабуть, Джеб приніс їх, поки нас не було.
— Хто сьогодні вартує, ти чи я? — невимушено запитав Джеб у Джареда.
Джаред зиркнув на предмети на долівці.
— Я, — коротко відповів він. — І мені потрібна лише одна постіль.
Джеб звів волохату брову.
— Ця істота не людина, Джебе. І ви лишили її на мій розсуд — тож не пхайте сюди свого носа.
— Але ж вона не тварина, хлопче. Ти би з собакою обходився краще.
Джаред нічого не відповів, лише рипнув зубами.
— Ніколи не думав, що ти такий жорстокий, — м’яко сказав Джеб, але підняв із долівки один мішок і, просунувши руку під ремінець, одягнув його на плече, а потім затиснув під пахвою один із прямокутників.
— Вибач, люба, — промовив він, проходячи повз мене, і поплескав мене по плечу.
— Та годі вже! — загорланив Джаред.
Знизавши плечима, Джеб пішов геть. Але перш ніж він зник з очей, я швиденько залізла до своєї камери і, забравшись у найвіддаленіший куток, скрутилася там калачиком, аби не привертати уваги.
Замість тихо розміститися в коридорі подалі від мене, Джаред розгорнув постіль просто перед входом до моєї в’язниці. Він декілька разів показово збив подушку, а потім розлігся на матраці, схрестивши руки на грудях. Саме це я бачила крізь отвір — схрещені руки на грудях і шматочок живота.
Його шкіра була тої ж золотавої барви, що снилася мені останні півроку. Було дуже дивно дивитися сон наяву, за якихось п’ять кроків від себе.
— Навіть не думай прослизнути повз мене, — попередив Джаред. Голос його звучав не так грубо, як раніше, — він був сонний. — А якщо спробуєш… — позіхнув він, — я тебе вб’ю.