Я промовчала. Його погрози мене образили. Чого б це я намагалася прослизнути повз нього? І куди я піду? Просто в руки варварів, які тільки й чекають, щоб я утнула таку дурницю? Та навіть припустімо, що мені вдасться і повз них пробратися, то куди далі — в пустелю, в якій я вже раз ледь не підсмажилася? Цікаво, що він собі навигадував про мої здібності? Який підступний план, на його думку, я виношую, аби перевернути їхній маленький світ? Невже я дійсно здаюся такою могутньою? Невже не видно, наскільки я безпорадна й беззахисна?
Скоро він глибоко заснув — я це визначила по тому, як уві сні він почав сіпатися. У спогадах Мелані я вже раз бачила, що він іноді так робить. Спить він так неспокійно лише тоді, коли чимось стурбований. Я дивилася, як стискуються і розтискуються його кулаки, і думала, що то йому, мабуть, сниться, як він хапає мене за горло.
Наступні дні — можливо, навіть цілий тиждень, бо вести підрахунок було неможливо, — минали в тиші. Джаред стіною відгородив мене від світу, доброго чи злого. Не було інших звуків, окрім мого власного дихання, моїх власних рухів; жодних краєвидів, окрім чорної печери, кружечка тьмяного світла, знайомої таці з одним і тим самим меню та кинутих мигцем Джаредових поглядів; жодних дотиків до моєї шкіри, окрім горбкуватого каменю; жодних смаків, окрім гіркої води, твердого хліба, водянистого супу й дерев’янистих коренеплодів, що повторювалися знову, і знову, і знову.
То було дуже дивне поєднання: постійний страх, болісний фізичний дискомфорт і нестерпна монотонність. З них трьох убивчу нудьгу було, мабуть, зносити найтяжче. Моя в’язниця перетворилася на сенсорно-ізоляційну камеру.
Ми з Мелані так непокоїлися, що вже з’їжджали з глузду.
«Ми вже почали чути голоси, — сказала якось Мелані.— А це недобрий знак».
«Скоро ми забудемо, як розмовляти, — схвильовано подумала я. — Коли до нас востаннє говорили?»
«Чотири дні тому ти подякувала Джебові за їжу, а він сказав «будь ласка». Здається, то було чотири дні тому. Чотири довгі сни принаймні,— вона начебто зітхнула. — Припини гризти нігті — мені знадобилися роки, аби позбутися цієї звички».
Але довгі дряпливі нігті мені заважали. «Гадаю, вже скоро нам не доведеться турбуватися через погані звички».
Джаред більше не дозволяв Джебу приносити їжу. Натомість хтось підносив її в кінець коридору, і Джаред її там забирав. Я завжди отримувала одне й те саме — хліб, суп та овочі — двічі на день. Джаредові інколи перепадала добавка — ласощі в упаковках відомих торгових марок. Лише уявити, як такі делікатеси могли потрапили до рук людей!
Я не чекала, що Джаред поділиться — звісно, ні,— але інколи мені ставало цікаво, чи не пробігає в нього думка, що я на це сподіваюся. Однією з моїх розваг було слухати, як він їсть свої гостинці, тому що він завжди робив це так показово, мабуть, хизуючись ними не менше, ніж тою подушкою.
Якось Джаред неквапливо розривав упаковку сирних паличок — театрально, як завжди, — і насичений запах прокотився моєю печерою… апетитний, непереборний. Джаред демонстративно поклав одну паличку до рота і став гучно жувати, аби я добре чула хрускіт.
Мій шлунок голосно забурчав, і я розреготалася з самої себе. Я так давно не сміялася! Спробувала пригадати, коли це було востаннє, і не змогла. Напад істерики в пустелі не рахується. Навіть до того, як я потрапила сюди, небагато речей здатні були мене розсмішити.
Але цього разу мені чомусь стало смішно. Шлунок потягнувся до тієї маленької сирної палички, і я знову засміялася. Без сумніву, то вже були ознаки божевілля.
Не знаю, чим цей сміх образив Джареда, але він підвівся і зник. За деякий час я знову почула, як він їсть палички, але вже подалі він мене. Я визирнула з печери й побачила, що він сидить у темному кутку коридору, спиною до мене. Я швиденько сховала голову, боячись, що він от-от може обернутися й побачити — я за ним спостерігаю. Відтоді він майже постійно сидів у кінці коридору і лише вночі простягався навпроти моєї в’язниці.
Двічі на день, точніше, двічі на ніч, оскільки Джаред ніколи не виводив мене з камери в присутності інших, ми ходили до печери з річками. То була довгоочікувана мить, навіть попри мій страх, бо лише тоді я випростувалася з неприродної пози, до якої мене змушувала маленька печера. Щоразу, коли я поверталася в нору, було дедалі важче.
Тричі за тиждень, завжди коли ми спали, хтось приходив нас перевіряти.
Першого разу то був Кайл.
Мене розбудило те, що Джаред нагло скочив на ноги.
— Забирайся, — гукнув він, тримаючи напоготові рушницю.