Смикнувши Джеба за рукав, я показала очима на сліпуче світло.
— Що це?
Джеб усміхнувся, надзвичайно задоволений моєю цікавістю.
— Магія… Це дзеркала, мала. Сотні дзеркал. Довгенько я їх туди зносив. А тепер непогано мати кілька зайвих рук, коли приходить час їх протирати. Бачиш, там, у стелі, лише чотири маленькі отвори, і вони не давали достатньо світла для моєї задумки. Ну, як тобі?
Він розвів плечі, знову гордовито сяючи.
— Неймовірно, — прошепотіла я. — Дивовижа.
Джеб усміхнувся і кивнув, потішений з моєї реакції.
— Ходімо далі,— мовив він. — Сьогодні у нас іще чимало справ.
Він повів мене до нового тунелю — широкої природної труби, яка тягнулася від великої печери. Тут я ще не була. М’язи напружилися, і вперед я просувалася на дерев’яних ногах, що не хотіли згинатися в колінах.
Джеб погладив мені руку, але не зважав на мою знервованість.
— Тут у нас здебільшого спальні та склади. Ці печери ближчі до поверхні, тому підвести сюди світло було легше.
Він показав на тонку яскраву тріщину вгорі. З неї на землю падала біла плямка завбільшки з долоню.
Ми підійшли до широкої розвилки — ба навіть не розвилки, а справжнього роздоріжжя, схожого на восьминога, — так багато рукавів від нього відходило.
— Третій зліва, — сказав Джеб, очікувально поглянувши на мене.
— Третій зліва? — повторила я.
— Правильно. Не забудь. Тут легко заблукати, а для тебе це небажано. Люди радше приріжуть тебе, ніж покажуть дорогу.
— Дякую, — промовила я з ледве помітною іронією.
Він засміявся, ніби моя відповідь порадувала його.
— Ніде правди діти… Від того, що я скажу це вголос, гірше не стане.
Але і краще теж не стане. Проте я промовчала. Я і сама потроху почала отримувати задоволення. Як чудово, коли до тебе знову хтось балакає! З Джеба було, опріч усього, цікаве товариство.
— Один, два, три, — відрахував він, а потім повів мене третім коридором ліворуч. Ми проминали круглі входи, закриті різноманітними саморобними дверима. Одні були завішані візерунчастою тканиною, інші — затулені шматками картону, склеєними скотчем. А на одному вході було двоє справжніх дверей — одна стулка дерев’яна, пофарбована начервоно, друга — сіра металева.
— Сім, — порахував Джеб і зупинився навпроти невеликого круглого отвору, в який тільки я змогла б пройти, не пригинаючи голови. Приватність цієї печери охороняла симпатична світло-зелена ширма — така могла б перетворити приміщення на вишукану кімнату. На шовковій тканині був вигаптуваний вишневий цвіт.
— Це єдине приміщення, яке зараз спадає мені на думку. Єдине з наявних, пристойне для людського проживання. Воно буде вільне ще кілька тижнів, а доти ми підшукаємо тобі щось краще.
Він відсмикнув фіранку, і нас зустріло привітне світло — яскравіше, ніж у коридорі.
Від вигляду кімнати у мене запаморочилось у голові — можливо, тому, що вона була вища, ніж ширша. Стояти в ній було наче опинитися всередині водонапірної башти або зернового елеватора. Не те щоб я колись бувала в таких місцях — ці порівняння навела Мелані. Стелю позаплітав лабіринт тріщин. Неначе виноградна лоза, ці прожилки світла звивалися й перехрещувалися. Мені це здалося небезпечним. Але, заводячи мене всередину, Джеб не виявляв жодного остраху.
На долівці лежав подвійний матрац, із трьох боків якого було майже по метру вільного простору. Дві подушки і дві ковдри, складені попарно на обох половинах матраца, свідчили про те, що це кімната на двох. Товста дерев’яна тичка — схожа на ручку від граблів — була на рівні плечей горизонтально вставлена кінцями в дірчасту, мов швейцарський сир, стіну. На тичці висіло декілька футболок і дві пари джинсів. Біля стіни, неподалік саморобного вішака, стояв дерев’яний табурет, а під ним, на долівці — стосик зачитаних книжок у м’яких палітурках.
— Це чиє? — запитала я у Джеба, знову перейшовши на шепіт. Місце так очевидно комусь належало, що здавалося, наче ми більше не самі.
— Одного з хлопців, який зараз на вилазці. Його кілька тижнів не буде. А тим часом ми тобі щось підшукаємо.
Мені це не подобалося — не сама кімната, а думка про моє в ній перебування. Присутність власника була надзвичайно сильною, незважаючи на простоту обстановки. Хай хто цей хлопець, йому точно не сподобається, що я тут. Та він просто оскаженіє!
Здавалося, Джеб читає мої думки. Або, може, вираз мого обличчя був настільки красномовним, що Джебу й не довелося цього робити.
— Ну-ну, — мовив він. — 3 цього приводу не хвилюйся. Це мій дім, а оце — всього-на-всього одна з моїх гостьових кімнат. Тут я визначаю, хто мій гість, а хто ні. Зараз моя гостя ти, і я пропоную тобі цю кімнату.