Я пильнувала, щоб хтось не зробив різкого руху, і тому не вдивлялася в обличчя. Через це я не всіх упізнала. Лише коли Джеймі підвівся, я помітила, що він теж тут.
Він був на голову нижчий за дорослих, що стояли поруч, але вищий за двох менших дітлахів, які сиділи по той бік стільниці. Легко зістрибнувши з тумби, він попрямував за Джебом. Його обличчя було напружене, зосереджене, ніби він подумки намагався розв’язати складне рівняння. Наблизившись до Джеба упритул, він крізь примружені повіки обдивився мене з ніг до голови. Тепер не я одна затамувала подих. У всіх бігали очі — від мене до брата Мелані й назад.
«О Джеймі», — подумала Мелані. Їй нестерпно було бачити сумний дорослий вираз на його обличчі, а мені, напевно, ще нестерпніше, бо, на відміну від неї, я почувалася геть винною — цей сум спотворив його риси через мене.
«Якби ж можна було все змінити!» — зітхнула вона.
«Запізно. Як полегшити його страждання?»
Це було риторичне запитання, проте я зловила себе на тому, що шукаю на нього відповідь, і Мелані шукає також. Мить спливла, а ми так нічого й не знайшли, та й нічого було знаходити — я була того певна. Але ми обидві знали, що продовжимо пошуки — тільки-но покінчимо з цією безглуздою екскурсією і отримаємо нагоду подумати. Якщо доживемо.
— Чого тобі, малий? — запитав Джеб, навіть не дивлячись на нього.
— Просто цікаво, що ви робите, — сказав Джеймі удавано байдужим голосом.
Джеб зупинився біля мене й обернувся, аби поглянути на Джеймі.
— Проводжу екскурсію. Я так з усіма чиню.
Хтось тихо охнув.
— Можна з вами? — запитав Джеймі.
Шерон несамовито похитала головою. На обличчі її аж кричав протест. Але Джеб її проігнорував.
— Мені байдуже… якщо ти нормально поводитимешся.
Джеймі знизав плечима.
— Без проблем.
І тут я була вимушена ворухнутися — міцно стиснути пальці. Мені так кортіло відкинути немите волосся Джеймі з його очей і пригорнути його за шию! Уявляю, що було б…
— Ходімо, — кинув Джеб нам обом. Він повів нас тим самим шляхом, звідки ми прийшли. Джеб ішов по один бік від мене, Джеймі — по другий. Джеймі втупився в землю, але час від часу не витримував і зиркав на мене — так само, як я не могла не дивитися на нього. І коли наші погляди схрещувалися, він швидко відводив очі убік.
Ми вже подолали половину великого тунелю, коли позаду нас почулися кроки. Моя реакція була миттєвою і неусвідомленою. Я кинулася до стіни, однією рукою змітаючи Джеймі з дороги, щоб стати між ним і можливою загрозою.
— Гей! — запротестував він, але не відкинув моєї руки.
Джеб був тут як тут. Із блискавичною швидкістю зметнулася в повітря рушниця.
Обоє, Іян та лікар, піднесли руки над головою.
— Ми також здатні нормально поводитися, — сказав лікар. Було важко повірити, що цей чоловік із м’яким голосом і відкритим обличчям є тут за штатного ката. І саме завдяки цій незавадній зовнішності він здавався мені найстрашнішим. Адже темної зловісної ночі завжди тримаєшся насторожі, завжди готовий до оборони. Але ясної сонячної днини… Як дізнатися, що треба тікати, коли немає жодних ознак небезпеки?
Джеб поглянув на Іяна з-над дула рушниці.
— Я не хочу неприємностей, Джебе. Я буду чемний, так само як Док.
— Гаразд, — відрізав Джеб, опустивши зброю. — Але не випробовуйте мій терпець. Я вже давно ні в кого не стріляв і заскучав за цим задоволенням.
Я зойкнула. Обернувшись, усі побачили моє перелякане обличчя. Першим засміявся лікар, але скоро до нього приєднався навіть Джеймі.
— Це жарт, — прошепотів він мені. Його рука піднялася, ніби потягнувшись до моєї, але він швидко осмикнувся і пхнув її в кишеню шортів. Я також опустила руку, що й досі його загороджувала.
— День збігає,— промовив Джеб досі трохи грубувато. — Ворушіться, бо я на вас не чекатиму, — він розвернувся і пішов уперед, закінчуючи фразу вже на ходу.
Розділ 21
Ім’я
Я трималася близенько до Джеба, навіть трохи попереду. Кортіло опинитися якнайдалі від тих двох, що простували за нами. Джеймі йшов посередині — наче вагався, де він хоче бути.
Мені було важко зосередитися на Джебовій екскурсії. Ані грядка з кукурудзою по пояс, що росла під сліпучою спекою яскравих дзеркал, ані широка низька печера, яку він назвав «гральною кімнатою», не змогли привернути мою увагу. В тій печері панувала кромішня темрява, бо містилася вона глибоко під землею. Але Джеб сказав: коли вони хочуть пограти, то приносять світло з собою. Слово «пограти» нічого для мене не означало, принаймні не тут, серед цієї купки озлоблених виживанців. Проте питати я не стала. Тут теж була вода — згубний сірчаний струмочок, який, за словами Джеба, інколи використовувавсь як запасний туалет, оскільки вода не годилася для пиття.