Увага моя була прикута до двох чоловіків, які йшли позаду, та хлопчика поряд зі мною.
Іян із лікарем поводилися напрочуд добре. Не нападали на мене ззаду, хоча я так пильно за ними спостерігала, що здавалося, очі перемістилися на потилицю. Вони просто йшли слідом, час від часу тихо перемовляючись. У розмові раз у раз зринали імена, мені не відомі, а також назви місць і речей, що в цих печерах є або відсутні. Ані слова з того я не розуміла.
Джеймі нічого не казав, але майже не зводив із мене погляду. І коли я не пильнувала за тими двома, то також крадькома зиркала на нього. За всім цим я не встигала захоплюватися краєвидами, що Джеб мені показував, але він, здавалося, не помічав мого відчуження.
Деякі з тунелів були довжелезні й тяглися під землею на приголомшливі відстані. Часто-густо в них була така темрява, хоч в око стрель, проте Джеба це не зупиняло — всі добре знали місцевість і звикли пересуватися в темряві. Але мені було значно важче, ніж удвох із Джебом. У темряві кожен звук здавався погрозливим. Навіть невимушена розмова лікаря з Іяном ввижалася прикриттям для карколомного маневру.
«Це вже параноя», — промовила Мелані.
«Нехай — якщо це збереже нам життя».
«Краще подивися, що показує дядько Джеб. Це ж неймовірно».
«Хочеш — дивися».
«Я чую й бачу лише те, що чуєш і бачиш ти, Вандрівнице, — відповіла вона, а потім змінила тему: — Джеймі має непоганий вигляд, правда? Не такий уже нещасний».
«Але… насторожений».
Після найдовшої подорожі за час мого перебування тут ми крізь прілий морок нарешті вийшли на світло.
— Перед нами — найпівденніше крило печер, — пояснив Джеб. — Тут не надто зручно, проте цілий день ясно. Тому ми зробили тут лікарню. В цьому місці хазяйнує Док.
Щойно Джеб це виголосив, моє тіло заклякло. Я стала як стій; ноги наче приросли до землі, а очі, сповнені жаху, металися від Джеба до лікаря і назад.
Невже вони обвели мене круг пальця? Спровадили непоступливого Джареда подалі звідси й заманили мене в лікарню? Я не могла повірити, що прийшла з власної волі. Яка ж я дурепа!
Мелані була приголомшена не менше за мене. «Принесли себе на тарілочці з блакитною облямівкою!»
Вони, у свою чергу, теж витріщилися на мене: Джеб — без жодних емоцій, лікар — здивований так само, як і я, проте переляку він не виказував.
Я б метнулася геть, сахнулася від теплого доторку чиєїсь долоні, якби ця долоня не була такою знайомою.
— Ні,— сказав Джеймі, його рука нерішуче зависла трохи нижче мого ліктя. — Ні, все нормально. Все гаразд. Правда ж, дядьку Джеб? — Джеймі з довірою подивився на старого. — Адже правда?
— Певна річ, — вицвілі блакитні очі Джеба були спокійні й чисті.— Просто показую.
— Про що це ви? — пробурчав Іян позаду нас — його дратувало, що він нічого не розуміє.
— Ти подумала, що ми привели тебе сюди навмисно, до Дока? — запитав у мене Джеймі, замість відповісти Іяну. — Ми б так не вчинили! Ми пообіцяли Джаредові.
Я дивилася на його чесне обличчя, силкуючись йому вірити.
— О-о! — вигукнув Іян, нарешті все втямивши, а потім розсміявся. — А непоганий план. Як я сам до нього не дотумкав?
Джеймі сердито зиркнув на здорованя і, перш ніж опустити долоню, погладив мене по руці.
— Не бійся, — сказав він.
А Джеб уже провадив:
— Так от, ця велика печера обладнана кількома ліжками на той раз, якщо хтось захворіє або пораниться. Але досі Бог милував. У Дока небагато роботи. — Джеб подивився на мене й усміхнувся. — Твої одноплемінники, щойно почали хазяйнувати, знищили всі наші ліки. Дістати щось майже неможливо.
Я кивнула — рух вийшов якийсь відчужений. Нерви досі були напнуті до межі, і я намагалася взяти себе в руки. Лікарня мала досить безневинний вигляд — точно як цілильня, проте шлунок мій звело спазмом.
— Розкажи про медицину прибульців, — несподівано попросив лікар, із цікавістю схиливши голову набік і очікувально дивлячись мені в обличчя.
Я мовчала.
— Ну ж бо, поговори з Доком, — підохотив мене Джеб. — Він непоганий хлопчина, врешті-решт.
Я похитала головою — хотіла сказати, що не тямлю в медицині, проте вони неправильно мене зрозуміли.