— Ти за малого хвилюєшся чи просто боїшся, що він спрямує зброю проти тебе? — запитав Джеб знудьгованим голосом.
Я заморгала, гнів наче рукою зняло. Таке мені навіть на думку не спадало! Я розгублено поглянула на Джеймі — він був здивований не менш за мене.
Мені знадобилася хвилина, аби зібратися й викласти свої аргументи. Обличчя Джеба вже змінилося: стало суворим, губи стиснулися — ніби він уже мав напоготові останній довід, який завершить цю гру, що починала йому набридати.
— Дайте рушницю Іяну… та кому хочете! Мені байдуже, — промовила я повільно і рівно. — А хлопчика не чіпайте.
Раптом обличчя Джеба розпливлося в усмішці. Дивно, але в той момент він нагадав мені кота, що точить кігті.
— Це мій дім, дитинко, і я роблю тут, що хочу. Завжди.
Джеб розвернувся і, насвистуючи, пішов геть. З роззявленим ротом я дивилася, як він віддаляється, а потім, коли він зник, повернулася до Джеймі, який понуро дивився на мене.
— Я не дитина, — сказав він басовитіше, ніж зазвичай, войовничо закинувши підборіддя. — А тепер… тепер іди до кімнати.
Наказ був менш ніж суворим, але що я мала робити? Я здалася без опору.
Присівши біля входу в печеру, я обіперлася спиною об кам’яну стіну — щоб заховатися за напівзатуленою ширмою і водночас бачити Джеймі. Обхопивши коліна руками, я робила те, що мені залишалося у цій безглуздій ситуації,— хвилювалася.
Я вдивлялася і вслухалася, щоб бути напоготові, якщо хтось наблизиться. Хай там що казав Джеб, а я не ризикуватиму Джеймі. Краще я сама вийду з кімнати, перш ніж мене змусять.
«Згодна», — беззаперечно погодилася Мелані.
Джеймі декілька хвилин постояв у коридорі, міцно стискаючи рушницю, не впевнений, як правильно виконувати свій обов’язок. А тоді почав походжати перед входом, але за деякий час відчув, що поводиться як дурень, і присів на долівку біля відсмикнутого краю ширми. Зрештою він примостив рушницю на ногах, а підборіддя зіпер на долоню. Минув якийсь час, і він зітхнув. Стояти на варті було не так захопливо, як він очікував.
Але мені не набридало дивитися на нього.
Годину чи дві потому він став крадькома кидати на мене короткі погляди. Його губи кілька разів розтулялися, але він не наважувався заговорити.
Схиливши підборіддя на коліна, я терпляче чекала. І моє терпіння було винагороджено.
— Планета, на якій ти мешкала перед тим, як втілитися в Мелані,— нарешті промовив він, — яка вона? Така як наша?
Напрям його думок заскочив мене зненацька.
— Ні,— відповіла я. Наодинці з Джеймі непотрібно було шепотіти. — Ні, вона зовсім інша.
— Розкажи про неї,— попросив він, схиляючи голову набік — як завжди, коли по-справжньому зацікавлювався казками, які Мелані розповідала йому перед сном.
І я йому розповіла.
Про затоплену планету — Світ Морських Водоростей, про два світила, еліптичну орбіту, про сірі води, непорушну незмінність коріння, про надзвичайний зір тисяч очей і нескінченні розмови мільйонів безмовних голосів.
Він слухав із широко розплющеними очима і захоплено усміхався.
— А окрім неї, існують інші планети? — запитав він, коли я замовкла, пригадуючи, чи нічого бува не проґавила. — Чи є інші іншопланетяни, окрім морських водоростей? — він засміявся на власний каламбур.
Я також засміялася.
— Звичайно, є ще чимало різних світів.
— Розкажи.
І я розповіла йому про Світ Співочих Кажанів — як то було жити в музичній сліпоті, як то було літати. Я також повідала йому про Планету Туманів — як то було мати щільне біле хутро ведмедя і чотири серця, аби не замерзнути, і як уникати зустрічі з пазурзвірами.
Я почала розповідати йому про Планету Квітів, про колір та світло, але він перебив мене.
— А маленькі зелені чоловічки з трикутними головами та великими чорними очима… Ну, як у серіалі «Росвел» і все таке… То теж ви?
— Ні, не ми.
— Значить, то все брехня?
— Не знаю — може, так, а може, й ні. Всесвіт великий і досить густо заселений.
— Якщо ви не маленькі зелені чоловічки, тоді хто ви? Як ви сюди потрапили? Адже для того, щоб переміщуватися, вам потрібні тіла, правда?
— Правда, — погодилась я, здивована, як швидко він зіставляє факти. Але чого дивуватися — я ж знала, який у нього гострий розум, спраглий до знань, наче та губка. — На самому початку ми використовували носіїв-павуків.
— Павуків?
Я розповіла йому про павуків — цей неймовірний вид. Найясніший, найгостріший у світі розум. У кожного павука було три мозки, по одному в кожній частині поділеного на сегменти тіла. Не було такої задачі, яку б вони не могли вирішити. Але водночас павуки були настільки холодними аналітиками, що їм було нецікаво щось вирішувати. З усіх наших носіїв павуки найбільше вітали наше вторгнення. Вони заледве помітили відмінність, а коли нарешті все втямили, їм сподобався той напрям розвитку, який запропонували ми. Декілька душ, які побували на Планеті Павуків перед утіленням, розповідали нам, що вона була сірою і холодною — не дивно, що павуки все бачили в чорно-білих кольорах і майже не відчували температури. Життя павуків було коротке, проте нащадкам при народженні передавалося все, що знали батьки. Таким чином знання не втрачалося.