— А на скількох планетах жила ти? — запитав Джеймі тихо-тихо. Якимось чином, поки я розповідала, його долоня опинилася в моїй.
— Це моя дев’ята, — відповіла я, ніжно стискаючи його пальці.
— Ого, дев’ята! — вигукнув він.
— Саме тому мене запросили викладати. Ми не ведемо статистики, проте я на власному досвіді пізнала більшість планет, нами… заселених, — я з обережністю вимовила останнє слово, але Джеймі воно не стурбувало. — Я не була лише на трьох, тепер уже на чотирьох — зовсім недавно відкрили новий світ.
Я приготувалася, що Джеб засипле мене запитаннями про новий світ або про планети, де я не була, та він лише задумливо перебирав сиву бороду.
— Чому ти ніде не осіла? — запитав Джеймі.
— Бо не знайшла місця, де б мені хотілось залишитися.
— А на Землі тобі сподобалося? Може, оселишся тут?
Я внутрішньо розсміялася з його дитячої віри — ніби в мене ще буде шанс перейти до іншого носія чи бодай прожити ще місяць у теперішньому тілі.
— Земля… вона дуже цікава, — пробурмотіла я. — Але на ній важче, ніж в інших світах.
— Важче, ніж у світі із замороженим повітрям і пазурзвірами? — запитав він.
— По-своєму так.
Як йому пояснити, що Планета Туманів небезпечна лише зовні? Набагато складніше, коли тебе атакують зсередини.
«Атакують», — перекривила Мелані.
Я позіхнула. «Власне, я не тебе мала на увазі. Я лише думала про мінливі емоції, які завжди мене видають. Але ти справді мене атакувала, насилаючи на мене свої спогади».
«Я засвоїла урок», — сухо запевнила вона. Я відчувала, як вона напружилася від усвідомлення, чия рука лежить у моїй долоні. У Мелані наростали емоції, які я не могла розпізнати. Щось схоже на злість, із присмаком бажання та домішкою відчаю.
«Ревнощі», — просвітила вона мене.
Джеб знову позіхнув.
— Щось я геть невихований: цілий день тримав тебе на ногах, а тепер півночі змушую розмовляти. Оце так гостинність! Ти, мабуть, страшенно втомилася. Ходімо, Джеймі, нехай Ванда трохи поспить.
Я почувалася геть вичавленою. День здався мені надзвичайно довгим, і судячи зі слів Джеба, не лише мені.
— Гаразд, дядечку Джеб, — одним легким стрибком Джеймі опинився на ногах і подав старому руку.
— Дякую, малий, — підводячись, кректав Джеб. — І тобі також дякую, — додав він у мій бік. — Такої цікавої розмови я вже давненько не вів… та що там, давненько — ще зроду! Дай голосовим зв’язкам відпочити, Вандо, бо моя цікавість — то штука серйозна. Ага, ось і він. Майже вчасно.
Лише тепер до мене долинули кроки. Машинально я притиснулася до стіни і поповзла у кімнату-печеру. Але під місячним світлом, що всередині виявилося яскравішим, опинилася на видноті.
Дивно: це перша людина, яка з’явилася тут за всю ніч, хоча в коридорі чимало кімнат.
— Вибач, Джебе. Заговорився з Шерон, а потім, здається, задрімав.
Було неможливо не впізнати цей добрий м’який голос. У шлунку завирувало, і я пожалкувала, що так багато з’їла.
— Ми навіть не помітили, Доку, — сказав Джеб. — Чудово провели час. Колись вона розповість і тобі свої пригоди — це просто щось! Але не сьогодні, бо вона геть знесилена. Побачимося вранці.
Лікар розстелив матрац перед входом до печери, так само як це робив Джаред.
— Тримай, — мовив Джеб, кладучи поруч із матрацом рушницю.
— Все гаразд, Вандо? — гукнув Джеймі.— Ти вся тремтиш.
Тіло били дрижаки. Я не відповіла — від жаху горло заціпило.
— Тихше, тихше, — заспокійливо мовив Джеб. — Це я попросив Дока тут повартувати. Не хвилюйся. Док — чудова людина.
Лікар сонно усміхнувся.
— Я не скривджу тебе… е-е-е… Вандо, правильно? Обіцяю. Я лише повартую, поки ти спатимеш.
Я прикусила губу, але й далі тремтіла.
Проте Джебові, очевидячки, здалося, ще все владналося.
— Добраніч, Вандо. Добраніч, Доку, — кинув він і рушив коридором.
Джеймі затримався і стурбовано поглянув на мене.
— Усе гаразд, — запевнив він пошепки.
— Ну ж бо, хлопче, пізно вже!
Джеймі поквапився Джебові навздогін.