Вони пішли, а я стала спостерігати за Доком — раптом він переміниться. Але жоден м’яз на обличчі Дока не ворухнувся, і рушниці Док так і не діткнувся. Витягнув свій довгий скелет на матраці, який був для нього закороткий — ноги так і звисали додолу. Худий як тріска, лежачи він здавався ще тоншим.
— Добраніч, — сонно пробурмотів він.
Певна річ, я нічого не відповіла. Просто спостерігала за ним у тьмяному місячному світлі й рахувала його вдихи та видихи, порівнюючи з ударами пульсу, що барабанив у мене у вухах. Докове дихання ставало дедалі повільнішим і глибшим, і незабаром він тихенько захропів.
Звісно, він міг лише вдавати сонного, але якщо й так, то що я вдію? Намагаючись не шуміти, я навпомацки полізла в кімнату, поки не відчула під собою краєчок матраца. Я заприсяглася, що нічого тут не чіпатиму, але кому стане гірше від того, що я примощуся скраєчку на ліжку? На долівці так твердо й незручно!
Лікареве хропіння діяло на мене заспокійливо — хай як темно навкруги, а так я принаймні знаю, де він.
«Або пан, або пропав», — подумала я і вирішила поспати. Зморена як собака, сказала б Мелані. Мої повіки зімкнулися. Матрац здався мені м’якшим за все на світі. М’язи розслабилися, і я почала занурюватися…
Раптом почулося тихе човгання — в кімнаті, поруч зі мною. Мої очі розчахнулися, і під стелею, залитою місячним світлом, я побачила силует. У коридорі й далі хропів лікар.
Розділ 23
Зізнання
Силует був гігантський і безформний. Його величезна голова нависла наді мною, схиляючись нижче й нижче.
Я б скрикнула, але зойк застряг у горлі, перетворившись на безшумне хрипіння.
— Ш-ш-ш, це я, — прошепотів Джеймі. Щось велике і круглясте скотилося з його плечей і м’яко плюхнулося на долівку. І в місячному світлі справді намалювався його гнучкий силует.
Схопившись руками за горло, я хапала ротом повітря.
— Вибач, — прошепотів Джеймі, сідаючи на краєчок матраца. — Я не подумав. Намагався не розбудити Дока і навіть не уявляв, що налякаю тебе. Як ти? — він торкнувся моєї щиколотки — вона була найближче.
— Нормально, — ледь чутно видихнула я, ще й досі не оговтавшись.
— Вибач, — ще раз перепросив він.
— Що ти тут робиш, Джеймі? Чому не спиш?
— Не спиться — тому й прийшов. Дядько Джеб хропе так, що ти не повіриш. Я більше не міг цього витримувати.
Його відповідь мене заплутала.
— Хіба ти не завжди спиш із Джебом?
Джеймі позіхнув і нахилився, аби розв’язати масивний матрац, який він щойно скинув на долівку.
— Ні, зазвичай я сплю із Джаредом. Він не хропе. Та ти ж знаєш.
Так, я знала.
— Тоді чому не спиш у Джаредовій кімнаті? Боїшся спати сам?
Це я можу зрозуміти — печери тримали мене в постійному страхові.
— Боюся! — презирливо пирхнув він. — Ні. Це і є Джаредова кімната. І моя.
— Що? — зойкнула я. — Джеб оселив мене у Джаредовій кімнаті?
Я не могла в це повірити. Джаред мене уб’є! Ні, спочатку він уб’є Джеба, а потім мене.
— Це і моя кімната також. І я сказав Джебу, що її можна зайняти.
— Джаред просто ошаленіє,— прошепотіла я.
— У своїй кімнаті я роблю, що хочу, — гордовито промовив Джеймі, а тоді прикусив губу. — Ми йому не скажемо. Йому необов’язково знати.
Я кивнула.
— Гаразд.
— Ти не заперечуєш, якщо я спатиму тут, із тобою? Дядько Джеб просто нестерпний.
— Ні, я не проти. Але, Джеймі, може, все-таки не варто?..
Він нахмурився, аби за серйозністю приховати образу.
— Чому?
— Тому що це небезпечно. Іноді серед ночі мене приходять перевіряти.
Його очі розширилися.
— Справді?
— Коли був Джаред, то він погрожував перевіряльникам рушницею, і вони забиралися геть.
— Хто вони?
— Не знаю. Раз був Кайл. Були й інші…
Він кивнув.
— Тим паче я повинен залишитися. Доку може знадобитися допомога.
— Джеймі…
— Я не дитина, Вандо. Я можу дати собі раду.
Сперечатися з ним було марно — від цього він ставав іще упертішим.
— Принаймні ляж на ліжку, — сказала я, поступаючись. — А я посплю на долівці. Це твоя кімната.
— Це неправильно. Ти гостя.
Я тихо пирхнула.
— Оце вже ні, ліжко твоє.
— А я сказав — твоє,— він ліг на матраці, рішуче схрестивши руки на грудях.
І знову я переконалася, що Джеймі не здасться. Але все можна буде владнати після того, як він засне. У Джеймі не сон, а кома. Щойно він відключався, Мелані могла переносити його куди завгодно.
— Ляж на мою подушку, — запропонував він, поплескавши по подушці.— Тобі необов’язково так скулюватися.