— Мерщій, хлопче.
Джеймі знову подивився на мене, а потім розвернувся і зник у коридорі.
— Ну що ж, — сказав Джеб, тільки-но ми лишилися наодинці.— Гадаю, ми з тобою вже достатньо поняньчились. Я чоловік зайнятий, і всі зайняті — надто зайняті, аби гратися тут із тобою у вартових. Отож сьогодні підеш зі мною на роботу.
Моя щелепа мимоволі відвисла.
Він дивився на мене без натяку на посмішку.
— Ти чого лякаєшся? — пробурчав він. — Усе буде гаразд, — і погладив рушницю. — Мій дім — не притулок для немовлят.
З цим я не могла посперечатися. Я кілька разів глибоко вдихнула, аби заспокоїти нерви. Кров із такою силою гепала у вухах, що я ледве чула Джебів голос.
— Ну ж бо, Вандо. День спливає.
Він розвернувся і рушив геть із кімнати.
На мить я завмерла, а потім поквапилася навздогін. За першим рогом Джеба вже не було — значить, не блефує. Я прискорила крок, боячись на когось наскочити у цьому густо населеному крилі, й наздогнала Джеба перед складним розгалуженням тунелів. Коли я порівнялась із ним і сповільнила крок, він навіть не глянув у мій бік.
— Час засіяти північно-східне поле. Ми ще не обробили землі. Сподіваюся, ти не білоручка. Потім помиєшся. Тобі це не завадить, — він підкреслено поморщив носа, а тоді розсміявся.
Я почервоніла, але вирішила не зважати на його слова.
— Я не білоручка, — пробурмотіла я. Наскільки пам’ятаю, північно-східне поле розташоване оддалік — можливо, окрім нас, там нікого не буде.
Коли ми дістались великої печери, назустріч почали траплятися люди. Усі вони, як завжди, дивилися на нас розлючено. Я вже більшість упізнавала: підстаркувату жінку з довгою чорною косою, в якій уже майнула сивина (вчора ця жінка займалася поливом), а поруч із нею — приземкуватого чоловіка з круглим черевцем, ріденьким русявим волоссям та рум’яними щічками. А оця атлетичної статури жінка з карамельно-коричневою шкірою саме зав’язувала на черевикові шнурок, коли посеред білого дня з’явилась я. Ще одну смаглявку з повними губами й сонними очима я бачила на кухні з двома чорнявими дітлахами — може, це її діти? А ось і Меґґі — вона люто зиркнула на Джеба, а від мене відвернулася. Ось блідий, хворобливий на вигляд сивий чоловік, якого я точно раніше не бачила. І, нарешті, Іян.
— Добридень, Джебе, — привітно мовив він. — Що робите?
— Збираюсь копати східне поле, — буркнув Джеб.
— Допомога треба?
— Ділом займись, — промовив Джеб.
Іян сприйняв це за згоду і пристроївся позаду мене. Мені мов приском шкіру обсипало — я спиною відчувала його погляд.
Ми проминули юнака, на вигляд не набагато старшого за Джеймі,— на оливковому лобі його темне волосся стирчало як дріт.
— Привіт, Везе, — привітався до нього Іян.
Без мовчки дивився, як ми проходимо повз. Іян засміявся.
Потім нам стрівся Док.
— Добридень, Доку, — сказав Іян.
— Привіт, — кивнув Док, тримаючи в руках чималий кавалок тіста. Його сорочка була вимащена грубим темним борошном. — Доброго ранку, Джебе. Доброго ранку, Вандо.
— Доброго ранку, — відповів Джеб.
Я нерішуче кивнула.
— Побачимось, — сказав Док, поспішаючи далі зі своєю ношею.
— Ванда? Цікаво, — промовив Іян.
— Моя ідея, — сказав Джеб. — По-моєму, їй пасує.
— Цікаво, — повторив Іян.
Нарешті ми дісталися північно-східного поля, де всі мої сподівання одразу згинули.
Там було більше народу, ніж в усіх коридорах разом узятих, — п’ятеро жінок і п’ятеро чоловіків. Усі вони, певна річ, завмерли і скривились.
— Не звертай уваги, — пробубонів до мене Джеб.
І спокійно підійшов до купи реманенту попід стіною та, запхнувши рушницю за пасок, узяв сапу і два заступи.
Опинившись так далеко від Джеба, я почувалася беззахисною. За крок від мене стояв Іян — я чула його дихання. Усі в печері, тримаючи реманент напереваги, продовжували спопеляти мене злісними поглядами. Важко було не помітити, що сапами й мотиками, якими вони довбали землю, можна легко забити людину. А з виразів їхніх облич мені здалося, що я не одна це зауважила.
Джеб простягнув мені заступ. Я схопилася за гладенький, затертий дерев’яний держак, відчуваючи його вагу. Після жаги крові, яку я побачила в людських очах, важко було не думати про нього як про зброю. Але мені це не подобалося. Навряд чи я зможу здійняти на когось заступ, навіть захищаючись.
Іянові Джеб дав сапу. Гострий чорнений метал здавався у його руках смертельно небезпечним. Мені довелося зібрати всю силу волі, аби не кинутися тікати.