— Доброго вечора, дами, — сказав Джеб, торкаючись крисів уявного капелюха.
— Доброго вечора, — сухо привіталася карамельна спортсменка.
Шерон із подругою вдали, що нас не бачать.
— Ну що ж, Вандо, — сказав Джеб, коли жінки зникли з очей, — ванна до твоїх послуг.
Кинувши на нього похмурий погляд, я стала обережно пробиратися до чорної печери.
Я старалася пригадати рельєф під ногами — там до краю води мало бути з півметра. Зняла черевики, аби намацати воду ногами.
Як же тут темно! У пам’яті виринув чорнильний басейн, під непроникною поверхнею якого моя уява малювала всілякі химери, і я здригнулася. Але що довше я зволікаю, то довше мені доведеться тут пробути. Отож, поклавши чистий одяг біля ніг і взявши смердюче мило, я обережно почовгала вперед, аж поки не намацала край басейну.
Порівняно з гарячим повітрям печери вода була прохолодною і приємною. І хоч страхи мої нікуди не поділися, все ж було приємно. Стільки часу минуло, відколи я відчувала прохолоду! Не знімаючи брудного одягу, я зайшла по пояс у воду. Річкові потоки звивалися навколо щиколоток, розбивалися об скелі. Добре, що вода тут проточна, в іншому разі після мене вона б перетворилася на багнюку.
Занурившись у чорнильну воду аж по плечі, я взялася натирати мильною грудкою одяг, вирішивши, що це найлегший спосіб його випрати. Де мило торкалося шкіри, відчувалося легке пощипування.
Знявши намилений одяг, я під водою випрала його, а потім добряче прополоскала, щоб не лишилося й сліду від поту і сліз. Викрутивши речі, я поклала їх на землю десь біля черевиків.
На голому тілі мило пекло ще гірше, але я терпіла, бо це означало, що я знову буду чиста. Та коли я намилилась уся, стало щипати так, що здавалося, наче з мене от-от позлазить шкіра. Де були садна, пекло дужче — певно, вони й досі там. Нарешті я поклала пекуче мило на камінь і стала ретельно відмивати тіло — так само, як терла одяг.
З полегшенням і водночас із жалем полишала я басейн. Вода була дуже приємною, і приємним було відчуття чистої, хоч і попеченої шкіри. Але досить із мене сліпоти і всіляких химер, що їх у темряві породжує уява. Намацавши сухий одяг, я швидко накинула його на себе і всунула в черевики побабілі від води ноги. В одну руку я взяла мокрий одяг, а в другу — обережно, двома пальцями — шматок мила.
Побачивши мене з милом, Джеб засміявся.
— Що, кусається? Ми ще над ним працюємо, — він простягнув долоню, прикриту подолом сорочки, і я поклала мило в неї.
Я не відповіла на Джебове запитання, тому що ми були не самі. За ним уже вишикувалася мовчазна черга з п’ятьох осіб — усі з сьогоднішнього поля.
Першим у черзі стояв Іян.
— Маєш значно кращий вигляд, — сказав він таким голосом, що мені було незрозуміло — здивований він чи розчарований.
Він простягнув довгі білі пальці до моєї шиї. Я відхилилася, і він швидко опустив руку.
— Вибач, — промовив він.
За що він вибачався? За те, що налякав мене зараз, чи за те, що залишив на моїй шиї відмітини? Важко уявити, що його вибачення — за те, що він хотів мене вбити. Без сумніву, він і зараз прагне моєї смерті. Але уточнювати я не збиралася. Я швидко пішла вперед, і Джеб рушив слідом за мною.
— А сьогодні було не так уже й погано, — промовив Джеб, коли ми просувалися темним коридором.
— Не так і погано, — погодилась я. Зрештою, сьогодні мене не вбили. А це справді непогано.
— Завтра буде ще краще, — пообіцяв Джеб. — Мені подобається сіяти — спостерігати за дивовижним маленьким насінням, яке зовні мертве, а всередині — сповнене життя. В такі моменти я відчуваю, що й у старого зморщеного діда ще може бути порох у порохівницях. Навіть якщо замість пороху — добрива, — Джеб засміявся з власного жарту.
Коли ми прийшли до великої печери з грядкою, Джеб узяв мене під лікоть і скерував на схід, а не на захід.
— Навіть не думай казати, що не зголодніла після копання, — сказав він. — У мої обов’язки не входить носити обід у кімнату. Їстимеш там, де їдять усі.
Я скривилась, але дозволила йому відвести мене на кухню.
Добре, що меню тут незмінне, бо якби якимось дивом з’явився біфштекс або пачка сирних паличок, то я б не змогла з’їсти й шматочка. Мені вартувало величезних зусиль просто ковтати, бо навіть цей ледве чутний звук посеред мертвої тиші, яка западала при моїй появі, був просто нестерпний. На кухні не було людно — лише десятеро людей, які, зіпершись на стільниці, їли ріденький суп, закусуючи грубим хлібом. І знову з моєю появою припинилися всі розмови. Скільки ще так може тривати?..