Як виявилося, рівно чотири дні.
Саме стільки знадобилося мені, аби зрозуміти, що у Джеба на оці, які мотиви ховаються за цим різким переходом від люб’язного хазяїна до буркітливого ватажка.
Наступного після оранки дня я засівала й поливала підготовлене поле. Того дня там працювала інша бригада — мабуть, у громаді існує певна ротація обов’язків. Серед людей були і Меґґі, і карамельна жінка, імені котрої я не знала. Майже всі працювали мовчки. Тиша була дуже напруженою — протест проти моєї присутності.
Іян теж працював разом із нами, хоча то була точно не його черга. І це занепокоїло мене.
І знову я мала їсти на кухні. Якби не присутність Джеймі, то в печері б знову запала цілковита тиша. Я знала, що він надто спостережливий, аби не помітити приглушеного перешіптування, проте демонстративно не звертав на нього уваги, вдаючи, що окрім нього, Джеба й мене в печері нікого немає. Він весело щебетав про уроки з Шерон, і про те, як відповів поза чергою, і яке завдання йому дали в покарання. Джеб для годиться посварив його. Вони обоє чудово грали невимушеність. Але я геть-чисто позбавлена акторського таланту. Коли Джеймі запитав у мене, як минув день, то я спромоглася хіба втупитись у тарілку і пробурмотіти одне-два слова у відповідь. Джеймі це засмутило, але він не допитувався.
Вночі все було якраз навпаки — він не давав мені й рота стулити, аж поки я сама не змолилася: хочу поспати. Джеймі вже остаточно перебрався назад у свою кімнату, зайнявши Джаредову половину ліжка, і наполіг, аби я спала на його половині. Усе було майже так, як у спогадах Мелані, і їй сподобалася зміна.
І Джебові також.
— Не треба буде нікого вишукувати, аби гратися в охоронців. Тримай рушницю при собі й не забувай про неї,— сказав він Джеймі.
Я знову запротестувала, проте ніхто мене й не слухав. Отож, Джеймі спав із рушницею обіч мене, а мене через неї терзали хвилювання й нічні кошмари.
Мій третій робочий день минув на кухні. Джеб показав, як замішувати грубе тісто на хліб, як викладати його у формі круглих балабухів, щоб воно підходило, а коли достатньо стемніло, Джеб навчив мене розпалювати вогонь у великій кам’яній печі.
У другій половині дня Джеб пішов геть.
— Принесу ще борошна, — пояснив він, перебираючи ремінь, яким рушниця кріпилася до пояса.
Три жінки, які мовчки місили тісто поруч із нами, навіть не підвели голови. По лікті у липкому тісті, я почала відчищати руки, щоб гайнути за Джебом.
Джеб усміхнувся і, кинувши погляд на мовчазних жінок, похитав до мене головою. А потім, ще я не встигла віддерти тісто від рук, вилетів із печери.
Не дихаючи, я дивилася на трьох жінок — молоду білявку з купальні, жінку з сивою косою і матір з важкими повіками — і чекала: зараз вони втямлять, що мають гарну нагоду мене прикінчити. Ані Джеба, ані рушниці, і руки мої склеєні тістом — ну жодних тобі перепон.
Але жінки й далі місили тісто, викладали балабухи й, здавалося, не помічали мене. Минула довга-довга мить, і я знову заходилася місити — якщо я працюватиму, то, може, все обійдеться.
Джеба не було цілу вічність. Мабуть, він мав на увазі, що йде намолоти ще борошна. А як іще пояснити його нескінченну відсутність?
— Довгенько ви ходили, — сказала жінка з сивою косою, щойно він повернувся, і я зрозуміла, що мені нічого не привиділося.
Джеб опустив додолу важкий мішок — той глухо гепнувся об долівку.
— Дивися, скільки тут борошна. Спробуй донеси, Труді.
Труді пирхнула.
— Мабуть, поки несли, зупинялися на кожному кроці.
Джеб усміхнувся.
— Так і є.
Моє серце, що тріпотало як пташка, нарешті трохи заспокоїлося.
Наступного дня ми протирали дзеркала над кукурудзяним полем. Джеб сказав, що це треба робити постійно, бо поєднання пари і пилу швидко забруднює скло, і світла стає недосить, аби живити рослини. Ми працювали так: Іян залазив на хитку дерев’яну драбину, а ми з Джебом тримали її внизу, поки вона так і норовила впасти. То було завдання не з легких, зважаючи на Іянову вагу й нестійкість саморобної драбини. До кінця дня у мене заклякли й страшенно боліли руки.
Лише коли ми впоралися з роботою і йшли на кухню обідати, я помітила, що сьогодні імпровізована кобура Джеба, яку він завжди носив із собою, порожня.
Я зойкнула. Ноги приросли до землі, наче у зляканого лошати.
— Що сталося, Вандо? — любенько запитав Джеб.
Я б йому відповіла, якби поруч не стояв Іян, жвавими блакитними очима зачудовано оцінюючи мою дивну реакцію. Натомість я просто подивилася на Джеба докірливим поглядом, а потім повільно пішла поруч, хитаючи головою. Джеб захихикав.