— Що з нею? — запитав Іян у Джеба, ніби я глуха.
— Якби ж я знав, — відповів Джеб. Він брехав так, як це тільки люди вміють — чисто: голки не підточиш.
Так, він був управним брехуном. А може, всі його витівки — сьогодні з рушницею, учора на кухні,— всі його спроби ввести мене в людську компанію — це лише спосіб позбутися мене чужими руками? Може, наша приязнь — лише витвір моєї уяви? Облуда?..
Уже четвертий день я їла на кухні.
Джеб, Іян і я зайшли у довгу спекотну залу — просто у натовп людей, що тихо гомоніли про події цього дня, — і нічого не сталося.
Нічого не сталося.
Не запала раптова тиша. Ніхто не пиляв мене поглядом. Ніхто взагалі не звертав на нас уваги.
Джеб підвів мене до порожньої стільниці, а потім приніс для нас трьох хліба. Іян примостився поруч, мимохідь обернувшись до дівчини по той бік від себе. То була молода білявка — він назвав її Пейдж.
— Як справи? Як воно без Енді? — запитав він її.
— Та нормально, от тільки хвилююся дуже, — сказала білявка, закусивши губу.
— Він скоро повернеться, — запевнив її Іян. — Джаред завжди приводить усіх назад. У нього талант. З його появою усе йде гладко, як по маслу. З Енді все буде гаразд.
Згадка про Джареда розпалила мою цікавість, і Мелані, що останнім часом здебільшого дрімала, оживилася. Та Іян більше нічого не сказав. Він лише поплескав Пейдж по плечу і відвернувся — взяти у Джеба тарілку.
Присівши поруч зі мною, Джеб почав із неприхованим задоволенням роззиратися. Я теж окинула оком залу — що він там бачить? Напевно, тут завжди так, коли немає мене. Але сьогодні я, здавалося, нікому не заважала. Люди, мабуть, утомилися переривати звичний плин життя через мене.
— Ситуація налагоджується, — прокоментував Іян до Джеба.
— Я знав, що так і буде. Ми всі тут розважливі люди.
Я нахмурила брови.
— Ага, — сказав, сміючись, Іян, — поки тут немає мого брата.
— Точно, — погодився Джеб.
Значить, Іян зараховує себе до розважливих людей. Цікаво, чи помітив він, що Джеб неозброєний? Але я не могла ризикувати, запитуючи про це.
Обід проходив так само мирно, як і почався. Я більше нікого не цікавила.
По обіді Джеб сказав, що я заслужила на відпочинок. Він провів мене до дверей, у черговий раз розігруючи з себе джентльмена.
— Бувай, Вандо, — промовив він, торкаючись уявного капелюха.
Для хоробрості я глибоко вдихнула.
— Джебе, почекайте.
— Що таке?
— Джебе… — я вагалася, намагаючись говорити якомога ввічливіше. — Я… може, я дурна, але мені здавалося, що ми друзі.
Я зазирнула йому в обличчя, шукаючи ознак брехні. Окрім доброти, воно нічого не виражало, але що я знаю про поведінку брехунів?
— Звісно, ми друзі, Вандо.
— Тоді чому ви хочете, щоб мене вбили?
Його кошлаті брови здивовано зійшлися на переніссі.
— А з чого ти зробила такі висновки, люба?
Я перелічила свої докази:
— Сьогодні ви не взяли з собою зброї, а вчора залишили мене саму.
Джеб усміхнувся.
— Я думав, що ти ненавидиш зброю.
Я чекала відповіді.
— Вандо, якби я хотів твоєї смерті, це сталося б у перший же день.
— Знаю, — промовила я, ніяковіючи без видимої на те причини. — Саме тому нічого не розумію.
Джеб простодушно засміявся.
— Ні, я не прагну твоєї смерті! У тому-то і вся справа. Я хочу, аби люди звикли до тебе, навіть того не усвідомлюючи. Це як варити жабу.
Від такого дивного порівняння чоло моє зморщилося. Джеб пояснив:
— Якщо ти вкинеш жабу в каструлю з окропом, вона миттю вистрибне. Але якщо покласти її в прохолодну воду і повільно доводити до кипіння, то жаба навіть не втямить, що коїться, аж поки не буде запізно. Все, жаба зварена. Треба лише нагрівати помалу.
Я на мить замислилась — згадала, як сьогодні за обідом люди не звертали на мене уваги. Вони просто до мене звикли. Ця думка здалася мені на диво обнадійливою. У моїй ситуації надія — безглузда річ, але всупереч здоровому глузду вона просочувалася в мене, розфарбовуючи світ у яскравіші кольори.
— Джебе?
— Що?
— Хто я — жаба чи вода?
Він засміявся.
— Сама думай. Самоаналіз корисний для душі.
Повернувшись до виходу, він знову засміявся, цього разу голосніше:
— Вибач за мимовільний каламбур.
— Чекайте. Можна ще одне запитання?
— Звісно. Після мого допиту тепер твоя черга.
— Навіщо вам дружба зі мною, Джебе?