— Я тобі вірю.
На якусь мить стало тихо, а тоді я знову згадала про свою зовнішність.
— Джареде, у мене зараз вигляд зовсім не такий, як треба, щоб зайти в лікарню.
— У нас захований і кращий одяг, в інших машинах. Саме туди ми прямуємо. Будемо на місці не більш як за п’ять хвилин.
Я зовсім не це мала на увазі, але він мав рацію. Мій теперішній одяг негодящий. Гаразд, повернуся до цієї розмови пізніше — після того, як побачу себе в дзеркалі.
Джип зупинився, і Джаред різким рухом смикнув пов’язку в мене на очах.
— Можеш роззиратися, — мовив він, коли моя голова автоматично смикнулася вниз. — Тут нас нічого не видасть. Дістатися сюди не так легко.
Це була не печера — ми стояли біля кам’янистого насипу. Під кількома валунами виднілися акуратні підкопи, але неозброєним оком годі було щось помітити: що там могло бути, окрім болота й шутеру?
Джаред припаркував джип в одному з вузьких проходів. Дверцята не відчинялися, адже впритул притискалися до кам’яної стіни, тому мені довелося вилазити ззаду. До бампера кріпилася якась дивна конструкція з ланцюгів і двох потріпаних брудних шматків брезенту.
— Сюди, — мовив Джаред і провів мене в темну ущелину, заввишки в людський зріст. Він відкинув убік шматок запорошеного брезенту — виявилося, що під ним купа одягу. Джаред понишпорив у ній і витягнув новеньку й чистеньку футболку, навіть із ярличками. Повідривавши ярлички, він кинув її мені. Потім дістав пару штанів кольору хакі; перевірив розмір і теж кинув мені.
— Одягайся.
Якусь мить я вагалася, а він чекав, не розуміючи, в чому проблема. Я почервоніла й повернулася до нього спиною. Швиденько, наскільки дозволяли незграбні пальці, стягнула через голову стару футболку й одягнула нову.
Джаред прокашлявся.
— О… Я… е-е-е… піду по машину.
Його кроки віддалилися.
Я швидко стягнула свої поношені короткі спортивки й одягнула напрасовані штани. Туфлі були стоптані, але їх під штанами не помітно. До того ж зручне взуття не так легко знайти. Можна вдати, що це моя улюблена пара.
Знову ревнув мотор — цього разу тихіший, ніж у джипа. З тіні величезного валуна виїхав скромненький, непримітний седан. Джаред виліз із кабіни й пристебнув два шматки побитого дощем брезенту з джипа до заднього бампера нової машини. А тоді під’їхав до мене, і я зрозуміла, для чого ця хитромудра конструкція: важкий брезент волочився по піску й затирав сліди шин.
Джаред перехилився через сидіння й відчинив пасажирські дверцята. На сидінні лежав рюкзак. Він був порожній. Я кивнула сама до себе. Рюкзак мені знадобиться.
— Поїхали.
— Зажди, — сказала я й подивилася на своє віддзеркалення.
Щось негаразд. Я опустила на щоку довге пасмо, яке відросло вже до підборіддя, але цього було недостатньо. Я торкнулася щоки й закусила губу.
— Джареде. Я не можу зайти в лікарню з таким обличчям, — і я вказала на довгий нерівний шрам на шкірі.
— Що таке? — не зрозумів він.
— В жодної душі не може бути такого шраму. Його б одразу вилікували. Всім стане цікаво, звідки я, почнуть розпитувати…
Джаредові очі розширилися, а тоді примружилися.
— Може, варто було подумати про це, перш ніж я провів тебе з печер. Якщо вернемося назад, усі вирішать, що це був хитромудрий план, аби розвідати вихід.
— Без ліків для Джеймі ми не повернемося, — мій голос був твердіший, ніж його.
Джаредів голос теж посуворішав.
— То що ж ти пропонуєш, Вандо?
— Потрібен камінь, — зітхнула я. — Тобі доведеться мені зацідити.
Розділ 44
Зцілення
— Вандо…
— У нас обмаль часу. Я б сама себе вдарила, от тільки як це зробити під правильним кутом?.. Немає іншого виходу.
— Не впевнений… що зможу.
— Навіть заради Джеймі?
Я щосили притиснулася здоровою щокою до спинки сидіння й заплющила очі.
Джаред стискав у руці камінь завбільшки з кулак — перше, що трапилося мені під руку. Хвилин п’ять Джаред зважував його в руці.
— Тобі треба просто здерти верхній шар шкіри. Приховати шрам, ось і все. Давай, Джареде, поквапся. Джеймі…
«Скажи йому, що я звеліла. І нехай б’є добряче».
— Мел каже: давай. І бий сильно. Щоб із першого разу вийшло.
Тиша.
— Ну ж бо, Джареде!
Він глибоко вдихнув, наче йому бракувало повітря. Я почула свист повітря й дужче замружилася.
Вологий звук і глухий удар — це перше, на що я зреагувала, — а коли шок минув, я відчула удар на собі.
— Ох… — простогнала я. Хотіла ж мовчати! Знала-бо, що цим змушу почуватися Джареда винним. Та хіба людському тілу накажеш? З очей порснули сльози, і я закашлялася, щоб приховати ридання. У голові дзвеніло й крутилося.
— Вандо? Мел? Вибачте!
Джаредові руки обняли нас і притиснули до грудей.
— Усе гаразд, — простогнала я. — 3 нами все о’кей. Шраму не видно?
Його рука ніжно торкнулася мого підборіддя й задерла вгору.
— Ах, — болісно хапнув він ротом повітря. — Я тобі пів-обличчя зніс. Вибач.
— Ні, це добре. Добре. Поїхали.
— Правильно.
Голос Джареда був досі слабкий, але він обережно всадовив мене на сидіння, а тоді машина під нами затуркотіла.
Крижаний вітер бився в обличчя, кусав поранену щоку. Я й забула, як дме з кондиціонера в машині.
Я розплющила очі. Ми їхали вниз гладкою ґрунтівкою. Це була неприродна гладінь — мабуть, її спеціально рівняли. Дорога звивалася, немов змія поміж кущів. Видимість була невелика.
Опустивши дашок від сонця, я подивилася в дзеркало. В тьмяному світлі місяця моє обличчя здавалося чорно-білим. Права щока чорна, кров стікає по підборіддю, по шиї й просочується в мою нову чистеньку футболку.
У шлунку замлоїло.
— Молодець, — прошепотіла я.
— Дуже болить?
— Не дуже, — збрехала я. — Тим паче, це не триватиме довго. Скільки ще до Тусона?
Саме тоді ми виїхали на асфальт. Дивно, але щойно я побачила його, моє серце почало шалено калатати. Джаред зупинився в кущах, виліз із машини, відчепив ланцюги та брезент від бампера й закинув їх у багажник. А тоді уважно вивчив шосе, чи немає попереду машин, і його рука потягнулася до перемикача фар.
— Зажди, — прошепотіла я. Говорити голосніше я не могла — тут я почувалася в небезпеці.— Давай я поведу.
Він здивовано подивився на мене.
— Я не можу просто прийти в лікарню. Це викличе забагато підозр. Я повинна сама приїхати на машині. А ти заховайся ззаду й кажи, куди їхати. Там є чим накритися?
— Гаразд, — мовив Джаред неохоче, дав задній хід і знову заїхав у кущі.— Добре… я заховаюся. Але якщо ти завезеш нас не туди…
«Ох!» — його недовіра ранила Мелані не менше, ніж мене.
— Тоді пристрелиш мене, — мовила я впевнено.
Джаред мовчки вийшов із машини, не заглушивши двигуна. Я сіла за кермо. Хряснули дверцята багажника. Джаред умостився на задньому сидінні, тримаючи під рукою плед.
— Поверни праворуч, — звелів він.
Я надто давно не водила машину з автоматичною коробкою передач і почувалася невпевнено. Їхала я повільно, вдоволена вже тільки тим, що пам’ятаю, як узагалі вести машину. На шосе було порожньо. Серце калатало — реакція на відкритий простір.
— Фари, — долинув голос Джареда з заднього сидіння.
Я намацала перемикач. Світло здавалося надто яскравим.
Ми під'їжджали до Тусона — в нічному небі попереду розливалося жовте світло: вогні міста.
— Можеш їхати трохи швидше.
— Там знак висів, — не погодилась я.
— Душі ніколи не порушують правил? — гигикнув він.
Я розсміялася — в голосі вчулась істерична нотка.
— Ніколи. І дорожніх у тому числі.
Тьмяне світло перетворилося з загального сяєва в окремі точки. Зелені знаки вказували, куди можна звернути.
— Зверни на Айна-роуд.
Я послухалася. Джаред говорив тихо, хоча в зачиненій машині можна було хоч і кричати.
В незнайомому місті було страшно. Безліч будинків, квартир, крамниць із ясними вивісками. Я почувалася в оточенні. Уявляю, як було Джареду. Та голос його був на диво спокійний. На відміну від мене, він робив таку вилазку не вперше.