А може, вона просто якимсь чином краща? Люди вміють так сильно ненавидіти, що й люблять вони, мабуть, так само сильно, пристрасно, палко.
Не знаю, чому моє серце так тягнулося до людської любові. Однак тепер, коли я її знайшла, стало зрозуміло: незважаючи на всю небезпеку й біль, вона того варта. Вона краща, ніж я могла собі уявити.
Любов — це все.
…На той час як пізня вечеря чи, радше, ранній сніданок приготували і з’їли, втома взяла гору. Люди невеличкими групками розійшлися по спальнях. Поступово кімната спорожніла.
Хто ж залишився, вмостилися хто де. Від утоми ми поступово сповзали на долівку, поки зовсім не повлягалися. Живіт Джареда правив мені за подушку; час від часу Джаредова рука куйовдила моє волосся. Щока Джеймі лягла на моє плече, а руки обвилися навколо шиї; я обережно притримувала його однією долонею, друга лежала на щоці в Іяна, чия голова спочивала на моєму животі. Док витягнув свої довгі худі ноги, я відчувала його черевик у себе на стегні; згодом Док гучно захропів. Цілком можливо, що якоюсь частиною тіла я торкалася й Кайла.
Джеб розтягнувся на ліжку. Він відригнув, і Кайл пирхнув.
— Такої милої ночі я не планував, — міркував Джеб уголос. — Люблю, коли песимістичні передбачення не справджуються. Дякую, Вандо.
— М-м-м, — видихнула я у напівсні.
— Наступного разу… — здалеку долинув голос Кайла. Потім почулося голосне позіхання. — Наступного разу я сам із нею піду…
— Наступного разу не буде, — пробурмотів Іян. Я погладила його по щоці, намагаючись заспокоїти.
— Звісно, що не буде, — відповіла я. — Я нікуди не піду, поки моя допомога не знадобиться. Не маю нічого проти печер.
— Вандо, я не збираюся замикати тебе тут й утримувати силоміць, — мовив Іян роздратовано. — Можеш іти, куди захочеш. Можеш бігати по шосе, якщо бажаєш. Але забудь про вилазки. Я не дозволю тобі брати в них участь — заради твоєї ж безпеки.
— Банда потрібна нам, — сказав Джаред.
— Раніше ми й самі якось обходилися.
— Якось обходилися? Якби не вона, Джеймі б помер. Вона може дістати те, що, крім неї, не дістане ніхто.
— Джареде, вона жива істота, а не знаряддя.
— Я знаю. Я ж не казав, що…
— А я вважаю, нехай Ванда сама вирішує,— втрутився Джеб, висловивши мою власну думку. Я рукою притримувала Іяна, а Джаред уже теж совався, пориваючись підвестися. Але після слів Джеба вони обоє закам’яніли.
— Не можна покладати вибір на неї, Джебе, — запротестував Іян.
— Чому ні? Здається, в неї є власна думка. Чи ти хочеш приймати рішення за неї?
— Зараз побачите, — буркнув Іян. — Вандо?
— Так, Іяне.
— Ти справді хочеш брати участь у вилазках?
— Якщо я здатна допомогти, звісно, що так.
— Я не це запитав, Вандо.
Хвильку я помовчала, пригадуючи його запитання, щоб зрозуміти, де я схибила.
— Бачите, Джебе? Вона ніколи не бере до уваги свої бажання — своє щастя, ба навіть здоров’я. Вона зробить усе, що ми її попросимо, навіть радо помре. Нечесно просити її про щось так, як ми між собою просимо одне одного. Ми спершу добре поміркуємо, перш ніж ризикуватимемо своїм життям. А вона — ні.
Запала тиша. Ніхто не відповідав Іяну. Тиша тиснула на мене, і я наважилася подати голос.
— Це неправда, — мовила я. — Я постійно думаю про себе. І я… я хочу допомогти. Хіба це не враховується? Сьогодні я щаслива, бо допомогла врятувати Джеймі. Невже мені не можна шукати щастя там, де хочеться мені?
— Бачите, що я мав на увазі? — зітхнув Іян.
— Що ж, я не можу заборонити їй брати участь у вилазках, якщо вона сама захоче, — сказав Джеб. — Вона більше не в’язень.
— Тоді й не просіть її.
Увесь цей час Джаред сидів мовчки. Джеймі також мовчав, але він, швидше за все, вже спав. А от Джаред — ні; його рука невпинно малювала узори на моїй щоці. Палючі, вогненні узори.
— Вам не потрібно просити, — мовила я. — Я — доброволець. Мені було зовсім не… страшно. Аніскілечки. Душі дуже добрі. Я їх не боюся. Все минулося аж надто гладко.
— Гладко? Порізати собі…
Я швидко обірвала Іяна:
— Це була надзвичайна ситуація. Такого мені більше робити не доведеться, — я на якусь мить замовкла. — Правда? — уточнила я.
Іян застогнав.
— Якщо піде Банда, піду і я, — мовив він похмуро. — Хтось мусить захищати її від самої себе.
— І я піду, щоб захистити нас від неї,— сказав Кайл, гиготнувши. А тоді застогнав: — Ой!
Я була занадто виснажена, щоб підвести голову й роздивитися, хто цього разу дав Кайлу стусана.
— А я піду, щоб ви повернулися додому живі,— пробурмотів Джаред.
Розділ 47
Робота
— Це занадто легко. Навіть нецікаво, — скаржився Кайл.
— Ти сам схотів із нами, — нагадав йому Іян.
Вони обоє товклися в кузові фургона, де немає вікон, перебираючи консерви і засоби гігієни, яких я набрала в крамниці. Був полудень, і над Вічитою висіло ясне сонце. Тут не так спекотно, як у пустелях Аризони, проте значно вологіше. У повітрі аж кишіло від крихітних мушок.
Джаред прямував до шосе, яке вело геть із міста, стараючись не перевищувати швидкість. Це його страшенно дратувало.
— Не набридло ходити по крамницях, Вандо? — запитав Іян.
— Ні. Я зовсім не проти.
— Ти так завжди кажеш. Чи є бодай щось, щоб ти була проти?
— Я проти… розлуки з Джеймі. І ще проти перебування поза печерами, зовсім трошки. Особливо вдень. Так ніби в мене клаустрофобія навпаки — забагато відкритого простору. А вас це не дратує?
— Інколи. Переважно вдень ми не виходимо.
— Вона бодай ноги випростати може, — поскаржився Кайл. — Не розумію, чому ти так хочеш почути скарги від неї.
— Бо це — така рідкість! Приємно бодай раз слухати не твої скарги.
І знов усе через мене. Кайл з Іяном укотре зчепилися, а це надовго. Я почала вивчати карту.
— Далі — Оклахома-Сіті?
— І ще кілька невеличких містечок по дорозі, якщо ти згодна, — відповів Джаред, не зводячи очей із дороги.
— Згодна.
Під час вилазок Джаред рідко втрачав пильність. Він ніколи не дозволяв собі розслабитися, як це робили Іян і Кайл після кожної покладеної на мене місії, яку мені вдавалося виконати успішно. Коли вони вживали слово «місія», я мимовільно посміхалася. Воно звучало надто пишно, як на звичайний похід у крамницю. Перш ніж вирушити на пошуки Джеймі та Джареда, у Сан-Дієго я робила це сотні разів, щоб прогодувати одну тільки себе.
Кайл мав рацію: занадто легко — навіть нецікаво. Я котила великий візок між рядами, усміхалась у відповідь на усмішки душ і наповнювала возик харчами. Звісно, не забувала прихопити дещо і для чоловіків, які ховались у фургоні. Частувала їх готовими сандвічами, коли зголодніють. Іноді навіть балувала. Іян обожнював м’ятне морозиво з шоколадними крихтами. Кайл найбільше полюбляв карамельки. Джаред їв усе що дадуть; здавалося, він уже давно перестав надавати чомусь перевагу, прийнявши такий спосіб життя, в якому бажання не бралися до уваги і навіть щоденні потреби ретельно зважувалися й обмірковувались. Ось чому в нього завжди все виходило — він умів розставляти пріоритети й абстрагуватися від людських забаганок.
Іноді в невеликих містах мене зупиняли на вулиці, починали розмову. Я вже так добре вивчила свою роль, що змогла б, мабуть, обманути й людину.
«Привіт. Новенька?»
«Так, тільки приїхала».
«Що привело вас у Баєрс?»
Я завжди дивилася в карту, перш ніж вийти з фургона, тому знала всі назви міст.
«Мій чоловік чимало подорожує. Він фотограф».
«Чудово! Людина мистецтва. У нас тут багато гарних краєвидів».
Спочатку я сама представлялася фотографом, але згодом зрозуміла, що, назвавшись заміжньою, я економлю чимало часу в розмовах із чоловіками.
«Щиро вдячна за допомогу».
«Дуже прошу. Заїжджайте до нас іще».
Якось я побалакала з фармацевтом у Солт-Лейк-Сіті й одразу ж зрозуміла, що мені потрібно.