— Не знаю, — знизала я плечима. — Такого я ще не бачила. Жінка не захотіла, щоб із дитини зробили носія, а я й уявити собі не можу, щоб її… змусили. На матерів у нас моляться. Тож якщо вона не хоче… — я похитала головою. — Навіть не уявляю, що вони збираються робити далі. Раніше такого ніде не бувало. Людські емоції набагато сильніші, ніж логіка.
Я подивилася на Джареда, тоді на Іяна. Вони обоє з роззявленими ротами витріщалися на мішану сім’ю в парку.
— Ні,— пробурмотіла я сама до себе. — Ніхто не наважиться відібрати в батьків дитину. Ви тільки погляньте на них!
Батько обнімав матір і дитину й дивився на біологічного сина свого носія з приголомшливою ніжністю в очах.
— Якщо не брати до уваги нас самих, це перша відкрита нами планета з живородними носіями. Ваша система далеко не найпростіша і найродючіша. Не розумію, може, справа в цьому… чи в тому, що ваше потомство таке безпомічне. На інших планетах розмноження відбувається за допомогою яєць чи насіння. Часто батьки навіть не знають про своїх дітей. Цікаво… — я не доказала, бо в голові крутилося забагато думок водночас.
Жінка потягнулася до чоловіка, і він поцілував її у вуста. Дитина радісно затуркотіла.
— Гм-м-м… Либонь, одного дня ми з вами зможемо співіснувати. Дивина, еге ж?
Чоловіки не могли відірвати очей від цього дива.
Родина збиралася додому. Мати чистила джинси від піску, а батько тримав дитину. А тоді душі взялися за руки й зі своєю людською дитиною попрямували додому.
Іян гучно ковтнув.
Того вечора ми більше не розмовляли: кожен обмірковував побачене. Ми вклалися рано, щоб рано збудитися й виїхати непоміченими.
Я спала сама на ліжку найдалі від дверей. Від цього я почувалася ніяково: два кремезні чоловіки ледве вмістилися на одному ліжку; Іян постійно розкидав руки, за що отримував від Джареда стусани між ребра. Мабуть, жоден із них не відмовився б ділити ліжко зі мною. Я скрутилася калачиком і так заснула: мабуть, за цілий день тіло втомилося від безкраїх просторів, а може, я так звикла спати в маленькому фургончику на підлозі за пасажирським сидінням, що й забула, як це — спати випроставшись.
Однак я знала, чому ні Іян, ні Джаред не пропонують мені помінятися місцями. Того дня, коли мої супутники зрозуміли, що без душу мені не обійтися, і визнали, що нам необхідно заїхати в готель, крізь шум вентилятора у ванній я почула, як Джаред з Іяном сперечалися через мене.
— …нечесно просити її вибирати, — казав Іян. Він намагався говорити тихо, але гул вентилятора не міг його заглушити. Готельна кімнатка була дуже маленька.
— Чому це? Чи чесніше вказувати їй, де спати? Не вважаєш, що ввічливіше буде…
— Можливо, з кимсь іншим — так. Але для Ванди вибір буде мукою. Ти ж знаєш, як вона силкуватиметься догодити нам обом і зрештою почуватиметься нещасною.
— Знову ревнуєш?
— Не цього разу. Просто я знаю, як вона думає.
Далі запала тиша. Іян мав рацію. Він справді знав, як я думаю. Мабуть, він передбачив те, що, прочитавши в очах Джареда бодай слабенький натяк на згоду, я виберу Джареда, а тоді усю ніч вертітимуся й переживатиму, що образила почуття Іяна, та й Джаред не зрадіє моїй присутності.
— Гаразд, — відтяв Джаред. — Але будеш до мене вночі притискатися… потім не ображайся, О’Шсй.
Іян гигикнув.
— Не хочу здатися надто гоноровим, Джареде, але якщо бути до кінця відвертим, коли б у мене виникли такі думки, гадаю, ти б мені не завадив.
Якщо не брати до уваги незначні докори сумління, що на моєму ліжку марнується стільки місця, самій мені спалося справді краще.
Більше нам не доведеться ночувати в готелі. Дні пролітали швидше, наче навіть секунди хотіли мчати додому. Моє тіло саме тягнулося на захід. Всі ми з нетерпінням чекали повернення в наш темний мурашник — на наші небеса.
Навіть Джаред розслабився.
Сутеніло, за горами сховалися останні промінчики сонця. Ми з Джаредом вели фургон, підмінюючи один одного; позаду нас Кайл з Іяном, також по черзі, вели переповнену здобиччю вантажівку, їм доводилося вести важку машину обережніше, ніж нам фургон. Світло фар у дзеркалі заднього огляду блякло, аж поки зовсім не зникло за рогом.
Ми наближалися додому. Тусон залишився позаду. За кілька коротких годин я побачу Джеймі. А тоді, оточені привітними обличчями, ми вивантажимо довгоочікувану провізію. Справжнє повернення додому!
Для мене — вперше, усвідомила я.
Цього разу ми веземо з собою саму тільки радість. Ніяких приречених на муки заручників.
У збудженому очікуванні я ні на що не звертала уваги. Здавалося, милі пролітають не так швидко, як хотілося б.
Позаду знову з’явилися фари.
— Мабуть, Кайл за кермом, — муркнула я. — Наздоганяють.
А тоді несподівано з темряви випірнули червоно-сині вогні. Вони відбивалися в усіх дзеркалах, кольоровими плямами танцювали на даху машини, на сидіннях, на завмерлих обличчях і на щитку управління, стрілка спідометра показувала, що ми на двадцять миль перевищили швидкість.
Тишу пустелі розітнуло виття сирени.
Розділ 48
Затримка
Червоно-синє світло блимало воднораз із завиванням сирени.
Перш ніж на Землю прийшли душі, і виття сирени, і миготливе світло означали одне: це їдуть представники закону, миротворці, карателі злочинців.
Зараз блимання світла й сердите виття теж означають одне. Майже те саме — це їдуть миротворці. Карателі.
Шукачі.
Однак тепер, на відміну від минулого, ці сигнали зустрічалися набагато рідше. Поліцію використовували для рятувальних робіт при нещасних випадках абощо, а не для забезпечення порядку. Здебільшого навіть поліція не мала мигавок — тільки «швидка» й пожежники.
Приземкувата обтічної форми машина позаду нас не призначалася для рятувальних робіт. Такий транспорт використовували на ловах. Такого я ще зроду не бачила, але одразу здогадалася, в чому справа.
Джаред завмер, його нога досі давила на педаль газу. Я бачила, як він силкується знайти вихід, вагається — обігнати їх на цьому старезному фургоні чи обдурити — заховати широкий білий кузов у ріденьких кущах пустелі, щоб не привести до печер. Ми вже зовсім близько до своїх. Вони сплять і гадки ні про що не мають…
За дві хвилини шалених пошуків виходу Джаред здався й зітхнув.
— Вибач мені, Вандо, — мовив він. — Це все через мене.
— Через тебе?
Він узяв мене за руку, а тоді скинув швидкість. Машина почала пригальмовувати.
— Пігулка в тебе? — видихнув він.
— Так, — прошепотіла я.
— Мел мене чує?
«Так», — схлипнула Мел.
— Так, — майже схлипнула і я.
— Я кохаю тебе, Мел. Вибач.
— Вона також тебе кохає. Понад усе на світі.
Коротка болюча пауза.
— Вандо, я… ти теж мені небайдужа. Ти чудова, Вандо. І заслуговуєш на більше, ніж я здатен тобі дати. Більше, ніж оце.
В пальцях він тримав малесенький предмет — замалий як на свою смертоносність.
— Зажди, — видихнула я.
Він не може померти.
— Вандо, ми не можемо ризикувати. Ми не обженемо їх, принаймні не на цій таратайці. Якщо почнемо тікати, за нами кинеться тисяча шукачів. Подумай про Джеймі.
Фургон пригальмовував, з’їжджаючи на узбіччя.
— Одна спроба, — благала я. Швидко витягнула пігулку з кишені й стиснула її між великим і вказівним пальцями. — Я спробую їх обдурити. Якщо щось піде не так, я одразу ж ковтну отруту.
— Шукача тобі не обдурити!
— Дозволь спробувати. Швидше! — я розстебнула свій пасок безпеки й потягнулася до Джаредового. — Міняємося місцями. Швидше, поки вони не помітили.
— Вандо…
— Одна спроба. Швидше!
Джаред умів швидко приймати рішення, і ми хутко помінялися місцями.
— Пасок безпеки, — нагадала я. — Заплющ очі й відверни голову.
Він послухався. Навіть у темряві наші переслідувачі помітять свіжий блідо-рожевий шрам на його шиї.
Я пристебнулася і в’яло відкинулася на спинку сидіння.
Обманювати має тіло — ось ключ. Треба обрати правильні рухи. Просто імітація. Як це роблять актори по телевізору, тільки ще краще. Як це роблять люди.