«Допоможи мені, Мел», — пробурмотіла я.
«Не можу, Вандо, допомогти тобі поводитися, як справжня душа. Ти впораєшся сама. Врятуй його. Я певна, що ти зможеш».
Справжня душа. Мені треба просто бути собою.
Година пізня. Я втомилася. Цього вдавати не доведеться.
Мої повіки поповзли вниз, а тіло обм’якло.
Досада. Мені вдалося зобразити досаду. Бо я її відчувала.
Кутики вуст соромливо опустилися.
Машина шукачів припаркувалася не позаду, як очікувала Мел, а через дорогу, на узбіччі, проти руху на тій смузі. З вікна вдарило сліпуче світло. Я кліпнула й навмисно повільно піднесла руку до очей. У промені світла від моїх зіниць відбився тьмяний срібний зайчик і поскакав по дорозі, коли я опустила очі.
Дверцята машини гримнули. Почувся тупіт однієї пари ніг — хтось перетинав дорогу. Не було звуку кроків по землі чи по камінню, а значить, вийшов пасажир. Шукачів було щонайменше двоє, але до мене вийшов тільки один. Це хороший знак, знак довіри і впевненості.
Миготіння очей служило мені талісманом. Компасом, який ніколи не зрадить — як Полярна зірка.
Обманювати тілом — це не ключ. Достатньо казати правду. У мене є дещо спільне з немовлям у парку: ми перші — до нас нічого подібного не існувало.
Тіло шукача загородило світло, і до мене знову повернувся зір. Переді мною стояв чоловік, мабуть, середніх років, хоча це важко було визначити: його волосся було цілком білим, а шкіра — гладка, без жодної зморщечки. Він був одягнений у футболку й шорти, збоку теліпався пістолет. Одна рука лежала на руків’ї, друга тримала вимкнений ліхтарик.
— У вас проблеми, міс? — мовив він, наблизившись. — Ви перевищили швидкість. Це небезпечно.
Його очі нишпорили по фургону, вивчали вираз мого сонного обличчя, тоді знову фургон, оглянули темну пляму за пасажирськими сидіннями, метнулися на освітлену частину шосе, знову повернулися на обличчя. А тоді все почалося спочатку.
Шукача щось явно занепокоїло. Мої долоні заросилися потом, у голосі відлунювала паніка.
— Мені так шкода, — вибачилась я пошепки, а тоді озирнулася на Джареда, ніби перевіряючи, чи ми бува не потривожили його. — Я… я, здається, заснула за кермом. Я й не думала, що так утомилася.
Я винувато усміхнулася. Знала, що поводжуся незграбно — як актори, що переграють.
Очі шукача ще раз усе оглянули і цього разу затрималися на постаті Джареда. Серце в грудях закалатало. Я міцніше стиснула пігулку.
— Дуже безвідповідально з мого боку їхати так довго і зовсім не відпочивати, — випалила я й швиденько усміхнулася. — Я гадала, ми зможемо дістатися Фенікса. Мені так прикро!
— Як вас звати, міс?
Його тон був не різким, але й далеко не привітним. Однак шукач розмовляв тихо — зрозумів мій натяк.
— Листя Вгорі,— відповіла я, використавши ім’я, під яким я зареєструвалася в останньому готелі. Про всяк випадок. А що як він захоче перевірити мою байку? Потрібно якесь підтвердження.
— Ви з Планети Перевернутих Квітів? — здогадався він. Його очі знову рушили звичним маршрутом.
— Так, я звідти.
— Моя дружина також. Жили на острові?
— Ні,— мовила я швидко. — На суходолі, у межиріччі.
Він кивнув — мабуть, моя відповідь його розчарувала.
— То мені вертатися в Тусон? — запитала я. — Гадаю, тепер я остаточно прокинулася. Чи, може, подрімати просто тут…
— Ні! — перебив він мене, підвищивши голос.
Від несподіванки я аж підскочила, і маленька пігулка вислизнула з руки й упала на металеву підлогу з чітким стуком. Кров відхлинула мені від обличчя, мов хтось відкрутив кран.
— Вибачте, міс. Я зовсім не хотів вас налякати, — вибачився шукач швидко; його прискіпливий погляд продовжував блукати по фургону. — Але вам не варто тут затримуватися.
— Але чому? — насилу прошепотіла я, мало не зрадивши себе.
— Нещодавно поблизу дехто… зник.
— Не розумію. Як зник?
— Можливо, це нещасний випадок… хоча тут можуть бути… — він вагався, ніяк не міг вимовити це слово вголос. — Десь неподалік можуть переховуватися люди.
— Люди? — пискнула я надто голосно. Він уловив нотки страху в моєму голосі й інтерпретував його по-своєму.
— Не варто хвилюватися, Листя Вгорі, це всього-на-всього припущення. Жодних свідків не було. Прямуйте у Фенікс. Що швидше ви туди дістанетеся, то краще.
— Звісно. А може, ліпше таки в Тусон? Це ближче.
— Вам нічого не загрожує.
— Ну, якщо ви впевнені…
— На всі сто. Головне, не заїжджайте в пустелю, квітко.
З цими словами він усміхнувся, від чого його обличчя подобрішало, стало схожим на лиця інших душ, з якими мені випадало спілкуватися. Ну звісно, шукач хвилювався не через мене, а за мене.
Він не чекав, що я брехатиму. І, мабуть, не розпізнав би в моїх словах брехні. Він просто душа.
— І на гадці не мала, — усміхнулась я у відповідь. — Усе одно дякую за попередження. Тепер я буду обачнішою. Сумніваюся, що зможу заснути після почутого.
Я визирнула у вікно з боку Джареда, з тривогою вдивляючись у пустелю, — нехай шукач думає, що мені страшно, — і завмерла. На обличчі майнула непідробна тривога: в бічному дзеркалі відбивалося світло фар.
Джаред також напружився, але з усіх сил тримався.
Мої очі метнулися до шукача.
— Тут я вам допоможу… — мовив він, опустивши очі й з усмішкою на вустах копирсаючись у кишенях.
На щастя, він не помітив, як різко змінився вираз мого обличчя. Я намагалася контролювати м’язи, розслабитися, але ніяк не могла зосередитися: вогні в дзеркалі заднього огляду ставали дедалі яскравішими.
— Звісно, не варто зловживати, — провадив шукач, риючись у кишені.— Ліки, певна річ, не шкідливі, в іншому разі цілителі не дозволяли б роздавати їх просто так. Однак не вживайте часто, бо зіб’єте цикл сну… А, ось де вони. «Бадьорість».
Фари уповільнили своє наближення.
«Просто їдьте повз, — молила я подумки. — Не зупиняйтеся, не зупиняйтеся, не зупиняйтеся».
«Якби ж то за кермом був Кайл», — додала Мелані благальним тоном.
«Не зупиняйтеся. Просто їдьте. Не ставайте. Їдьте».
— Міс?
Я кліпнула, намагаючись зосередитись.
— А, «Бадьорість»?
— Просто вдихніть, Листя Вгорі.
В руці він тримав тоненький білий пульверизатор. Шукач легенько натиснув на нього, і перед обличчям з’явилося прозора маленька хмаринка. Я чемно нахилилася вперед і вдихнула, водночас поглядаючи в дзеркало.
— З ароматом грейпфрута, — мовив шукач. — Приємно, правда?
— Дуже приємно.
Раптом мій мозок немов протверезів, думки прояснилися.
Велика вантажівка пригальмувала й зупинилася позаду нас.
«Ні!» — зойкнули ми з Мелані воднораз. Частку секунди я шукала поглядом маленьку пігулку на підлозі, але де там — не змогла роздивитись і власної ноги.
Шукач неуважно зиркнув на вантажівку й махнув рукою, даючи знак проїжджати далі.
Я також озирнулася з натягнутою усмішкою на вустах, але не змогла роздивитися, хто сидить за кермом. Світло фар відбилося в моїх сріблястих зіницях і розсипалося тисячею зайчиків.
У вантажівці вагалися.
Шукач знову махнув рукою — цього разу наполегливіше.
— Давай, проїжджай, — буркнув він сам до себе.
«їдь! Їдь! Їдь!»
Рука Джареда стиснулася в кулак.
Вантажівка повільно заторохкотіла та зрушила з місця, протискаючись між машиною шукачів і фургоном. Світло від ліхтарика шукача висвітило два силуети, два профілі, які дивилися просто себе. У водія був перебитий ніс.
Ми з Мел одночасно зітхнули з полегшею.
— Як почуваєтеся?
— Бадьоро, — відповіла я.
— Години через чотири дія препарату припиниться.
— Дякую.
— Дякую вам, Листя Вгорі,— засміявся шукач. — Коли ми побачили вашу машину, подумали, що доведеться мати справу з людьми. Я увесь спітнів, але не від спеки! — (Я здригнулася). — Не хвилюйтеся. Вам нічого не загрожує. Якщо бажаєте, ми можемо провести вас до самого Фенікса.