Розділ 49
Допит
Я вбила Веза.
Мої руки, подерті, в синцях, червоні від пороху (розвантажувати довелося дуже швидко), здавалося, насправді червоні від крові.
Вез мертвий, і в цьому винна я — ніби я сама натиснула на гачок.
Розвантаживши припаси, ми всі, за винятком п’ятьох, сиділи на кухні, доїдаючи те, що могло зіпсуватися: сир, свіжий хліб і молоко, — їх ми прихопили під час останньої зупинки. Джеб із Доком розповідали Джареду, Іяну і Кайлу, що трапилося.
Я сиділа осторонь, підперши голову руками, занадто приголомшена горем і своєю провиною, щоб ставити запитання. Джеймі сидів зі мною. Час від часу він плескав мене по спині.
Веза вже поховали в темному гроті, поруч із Волтером. Він помер чотири дні тому, того вечора, коли ми з Джаредом та Іяном спостерігали за родиною в парку. Я більше ніколи не побачу свого друга, ніколи не почую його голосу…
Сльози градом покотилися на кам’яну долівку, і Джеймі енергійніше поплескав мене по спині.
Енді й Пейдж не було.
Вони переганяють фургон і вантажівку до схованок. А потім мають перегнати джип на звичне місце й повернутися додому пішки — і все це треба встигнути до світанку. Та ще й до світанку бути вдома.
Лілі також не було.
— Їй… їй зле, — пробурмотів Джеймі, коли зрозумів, що я шукаю її поглядом. Я більше нічого не питала. І так неважко уявити.
Не було й Аарона з Брандтом.
Брандт тепер завжди носитиме круглий рожевий шрам під лівою ключицею. Куля мало не зачепила серце та легені й застрягла під лопаткою. Док витратив майже все «Зцілення», поки витягнув її. Але зараз із Брандтом усе гаразд.
Куля, яка летіла у Веза, була влучнішою: вона поцілила в його оливкове чоло й вилетіла ззаду. Док нічим би не допоміг, навіть якби був поруч і мав під рукою галон «Зцілення».
Брандт, який після сутички завжди носив на стегні в кобурі важкий трофей, був з Аароном. Вони стерегли тунель, де ми б розвантажили здобуті припаси, якби той не був зайнятий. Там знову з’явився в’язень.
Так ніби втрати Веза було недосить.
Кількість пожильців печер не змінилася. Тридцять п’ять живих тіл, як тоді, коли я потрапила сюди вперше. Веза і Волтера немає, зате є я.
А зараз — і шукачка.
Моя шукачка.
Якби я поїхала просто в Тусон… Якби взагалі залишилася в Сан-Дієго… Якби прилетіла не на цю планету, а на іншу… Якби я присвятила себе материнству, як робило більшість жінок після п’ятьох-шістьох планет… Якби, якби, якби… Якби я не приїхала сюди, якби не дала орієнтирів шукачці, Вез був би живий. Їй знадобилося більше часу, щоб розгадати шараду, але зрештою вона це зробила і, забувши про обережність, одразу кинулася в бій — їздила бездоріжжям, уздовж і впоперек перетнула пустелю, залишаючи на крихкому піску нові шрами — сліди від коліс, підбираючись дедалі ближче.
Вони мусили щось робити. Мусили її зупинити.
Я вбила Веза.
«Мене ж усе одно зловили, Вандо. Тобто це я їх сюди привела, а не ти».
Я була настільки розчавлена, що навіть не могла відповісти.
«До того ж якби ми не прийшли, Джеймі б помер. І можливо, Джаред також. Якби не ти, він би помер сьогодні».
Смерть. Повсюди смерть.
«Навіщо їй було мене вистежувати? — стогнала я. — Я ж не завдаю шкоди іншим душам. Навпаки — я певним чином їх рятую. Рятую від скальпеля Дока. Навіщо вона мене вистежувала?»
«Чому її ув’язнили? — гарчала Мел. — Чому одразу ж не вбили? Хай би закатували до смерті, мені байдуже. Чому вона досі жива?»
Від страху в животі замлоїло. Шукачка жива; шукачка тут.
Чому я її боюся?
Звісно, шукачі могли влаштувати засідку — цього бояться всі. Люди, які стежили за пошуками мого тіла, знали, яка вона вперта. Вона силкувалася переконати інших шукачів, що десь у пустелі переховуються люди. Проте, здається, ніхто не сприймав її серйозно. Зрештою пошуки припинили, тільки вона не відступилася.
Але тепер вона зникла під час пошуків. Це все міняє.
Її машину вивезли й залишили посеред пустелі, далеко від Тусона. Все влаштували так, ніби вона зникла так само, як і я: розкидані речі, обгортки від їжі, шматки рюкзака. Чи повірять душі в такий збіг?
Ми вже знали, що душі не повірили. Точніше, не зовсім. Вони організували пошуки. Можливо, тепер вони шукатимуть наполегливіше?
Але боятися самої шукачки… Ну, хіба в цьому є сенс — з нею впорався б і Джеймі. Навіть я дужча і прудкіша, ніж вона. Мене оточують друзі й союзники, а вона тут сама-самісінька. Щохвилини на неї можуть націлити і гвинтівку, і її власний «глок» — ту саму зброю, якій колись так позаздрив Іян і яка вбила мого друга Веза. Шукачка була досі жива з єдиної причини, і довго це не триватиме.
Джеб вирішив, що я захочу з нею перемовитися. Оце і все.
Тепер, коли я повернулася, вона доживає лічені години, незалежно від того, чи побалакаю я з нею, чи ні.
То чому я почуваюся в небезпеці? Звідки цей дивний страх, що саме їй вдасться перемогти у нашому протистоянні?
Я ще не вирішила, чи хочу з нею розмовляти. Принаймні так я сказала Джебові.
Насправді мені геть не хотілося з нею говорити. Я лякалася на саму думку, що знову побачу її обличчя — обличчя, яке я, хай як силкувалася, не могла уявити перестрашеним.
Але якщо я скажу, що не бажаю з нею спілкуватися, Аарон одразу ж її пристрелить. З таким самим успіхом я можу дати команду стріляти. Або сама натиснути на гачок.
Або ще гірше — Док спробує вирізати її з людського тіла. Я згадала срібну кров на руках мого друга й мимоволі поморщилася.
Мелані заметушилася, відчуваючи наближення бурі.
«Вандо! Її просто пристрелять. Не панікуй».
І це має мене заспокоїти? Перед очима стояла картина: Аарон із пістолетом шукачки в руці, її тіло повільно сповзає на землю в калюжу червоної крові…
«Тобі необов’язково дивитися».
Їх це точно не зупинить.
Думки Мелані поскакали.
«Ми ж хочемо, щоб вона померла. Правда? Вона вбила Веза! До того ж її не можна лишати в живих. Хай там що!»
Ну звісно, вона має рацію. Шукачку не можна зоставляти в живих. Якщо її тримати у в’язниці, вона не заспокоїться, поки не втече. Якщо випустити її на свободу, моя родина приречена на смерть.
І це теж була правда — вона вбила Веза. Молодого хлопця, якого всі любили. Його смерть лишила в серцях вогненний слід. Тепер я розуміла людей, розуміла їхню жагу помсти й сама бажала шукачці смерті.
— Вандо? Вандо?
Джеймі трусив мене за руку. Я не одразу втямила, що мене кличуть, причому, судячи зі всього, уже давно.
— Вандо? — цього разу до мене звертався Джеб. Я підвела погляд. Його обличчя нічого не виражало — непроникна маска гравця в покер, яка означала, що його переповнюють емоції.— Хлопці цікавляться, може, ти схочеш поставити шукачці кілька запитань.
Я провела рукою по чолі, намагаючись позбутися нав’язливого образу.
— А якщо ні?
— Вони втомилися її охороняти. Зараз важкий час. Вони б охочіше побули зі своїми друзями.
— Гаразд, — кивнула я. — Тоді мені, мабуть… варто з нею побачитися.
Я оперлася на стіну й звелася на ноги. Мої руки тремтіли, тож я стиснула їх у кулаки.
«Тобі ж нема чого питати».
«Дорогою щось вигадаю».
«Навіщо відкладати те, чого все одно не уникнути?»
«Не знаю».
«Ти хочеш її врятувати», — злилася Мелані. В її голосі бриніла відраза.
«Це неможливо».
«Ну звісно, що неможливо. Ти також зичиш їй смерті. Нехай її просто пристрелять».
Я напружилася.
— Все гаразд? — запитав Джеймі.
Я мовчки кивнула — не варто було зараз покладатися на свій голос.
— Ти не мусиш це робити, — мовив Джеб, пильно вдивляючись у моє обличчя.
— Все добре, — прошепотіла я.
Джеймі притиснувся до мене й обхопив рукою за талію.
— Ти лишаєшся тут, Джеймі.
— Я йду з тобою.
Тепер мій голос набрав сили.
— О ні, не йдеш.
Ми довго дивилися одне на одного, і вперше в житті в суперечці перемогла я. Джеймі насупився, але не зрушив із місця.