У мене не залишилося запитань до шукачки. Коли я піду, вона помре. Чи дочекаються люди, поки я відійду подалі, щоб не чути пострілу? Чи це взагалі можливо в печерах із такою луною?
Я втупилася в шукаччине водночас люте і перелякане обличчя й усвідомила, як я її ненавиджу. Як не хотіла б я бачити це обличчя до кінця своїх життів.
Але саме сила моєї ненависті не дозволяла їй померти.
— Я не знаю, як вас урятувати, — прошепотіла я зовсім тихо — ніхто з людей не почує. Ну чому мені здавалося, що я брешу? — Нічого не можу вдіяти.
— Чому б це тобі мене рятувати? Ти така ж, як вони!
Але в її очах з’явився промінчик надії. Джеб мав рацію. Все це нахваляння — оці її погрози… їй таки хотілося жити.
Я кивнула на її обвинувачення — трішки неуважливо, адже в цей час швидко міркувала.
— Але все-таки це я… — пробурмотіла я. — І я не хочу… я не хочу…
Як завершити це речення? Я не хочу… щоб шукачка померла? Ні. Це неправда.
Я не хочу… ненавидіти шукачку? Ненавидіти так, що аж зичити їй смерті? Не хочу, щоб вона померла в той час, як я її ненавиджу. Бо так вона помре фактично через мою ненависть.
Якби я насправді не бажала їй смерті, чи знайшла б я спосіб її врятувати? Невже я не можу знайти виходу саме через ненависть? Невже смерть шукачки залишиться на моєму сумлінні?
«Ти з глузду з’їхала?» — запротестувала Мелані.
Вона вбила мого друга, просто застрелила його в пустелі, розбила серце Лілі. Вона становить загрозу для моєї родини. І доки вона живе, доти становитиме для них небезпеку. Для Іяна, Джеймі та Джареда. Вона зробить усе можливе, щоб побачити їх усіх мертвими.
«Саме так», — такі думки Мелані схвалювала.
«Але якщо вона помре, а я навіть не спробую її врятувати… то хто я після цього?»
«Вандо, міркуй тверезо. Це війна. На чиєму ти боці?»
«Ти знаєш відповідь».
«Знаю. І ти знаєш, хто ти, Вандо».
«Але… а якщо я зможу зробити і те, і те? Врятувати шукачці життя й водночас не піддати нікого небезпеці?»
До шлунку підкотила нудота: я чітко побачила вихід, якого так наполегливо намагалася не помічати.
Єдина стіна, якою я досі відгороджувалася від Мелані, рухнула.
«Ні! — видихнула Мелані. А тоді щосили заволала: — НІ!»
Мабуть, я підсвідомо знала, що вихід є. І це пояснювало мої дивні передчуття.
Мені до снаги врятувати шукачку. Звісно, до снаги. Але мені це дечого коштуватиме. Це буде обмін. Як там говорив Кайл? Життя за життя.
Шукачка витріщилася на мене темними очима, повними отрути.
Розділ 50
Жертва
Поки ми з Мелані сперечалися, шукачка уважно вивчала моє обличчя.
«Ні, Вандо, ні!»
«Не будь дурненькою, Мел. Хто-хто, а ти одразу мала б угледіти перспективи. Хіба не цього ти хотіла?»
Але навіть зараз, думаючи про щасливий кінець, я не могла позбутися думки, що такий вибір — жахливий. Я маю померти, захищаючи цю таємницю. Не видавати її, навіть піддавшись найстрашнішим тортурам.
Та хіба таких тортур я очікувала: кризи власного сумління, ускладненої і заплутаної любов’ю до людської сім’ї. Як боляче!
Яка з мене емігрантка, якщо я видам цю таємницю? Ні, я стану чистої води зрадницею.
«Не заради неї, Вандо! — застогнала Мелані.— Тільки не заради неї!»
«А що мені — чекати? Чекати, поки зловлять ще одну душу? Безневинну, ненавидіти яку в мене геть немає підстав? Рано чи пізно мені доведеться прийняти рішення».
«Не зараз! Зажди! Обміркуй усе!»
У шлунку знову закрутило, аж я схилилася, щоб глибоко вдихнути. Мало не виблювала.
— Вандо? — схвильовано гукнув Джеб.
«Мел, я б змогла погодитися. Знайшла б виправдання, посилаючи її смерть, якби вона була просто безневинною душею. Я б дозволила її вбити. Бо втому разі я б мала здатність приймати об’єктивне рішення».
«Але вона жахлива, Вандо! Ми обидві її ненавидимо!»
«Саме так. Тому я не покладаюся на власну об’єктивність. Подумай тільки, я мало не проґавила очевидний вихід…»
— Вандо, з тобою все гаразд?
Шукачка метнула палючий погляд мені за спину, туди, звідки долинув голос Джеба.
— Все добре, Джебе, — видихнула я. Голос мій був напружений, засапаний. Звучав він жахливо.
Чорні очі шукачки невпевнено металися між мною і Джебом. А тоді вона відсахнулася від мене й утиснулася в стіну. Знайома поза — хто-хто, а я пам’ятала її до деталей.
Чиясь лагідна рука лягла мені на плече й розвернула мене.
— Що з тобою, люба? — запитав Джеб.
— Мені потрібна ще хвилина, — мовила я задихано й чесно подивилася в його блакитні очі.— Я маю ще одне запитання. Але насправді мені просто треба ще хвилинку поміркувати. Ви… почекаєте на мене?
— Звісно, ми почекаємо. Віддихайся.
Я кивнула і якнайшвидше пішла геть од в’язниці. Спочатку ноги від страху не слухалися, а тоді самі мене понесли. Проминаючи Аарона та Брандта, я майже бігла.
— Що трапилося? — здивовано прошепотів Аарон до Брандта.
Я не знала, куди подітися. Ноги самі несли мене по коридору до спальні — я сподівалася, що там нікого не буде.
Було темно, тьмяне світло зірок ледве пробивалося крізь тріщини в стелі. Я об щось спіткнулася — це Лілі лежала в проході, скрутившись калачиком. Я ледве її впізнала — обличчя її спухло від сліз… Вона також не тямила, хто я, дивилася на мене широко розплющеними очима.
— Навіщо? — запитала вона. — Колись я казала, що любов і життя тривають. Але навіщо? Тепер не треба. Не треба. В чому сенс?
— Не знаю, Лілі. Я не знаю, в чому сенс.
— Навіщо? — не вгавала вона, але говорила не до мене. Її скляні очі дивилися крізь мене.
Я обережно переступила її й поквапилася до спальні. У мене було своє запитання, на яке слід було відповісти. На щастя, кімната виявилася порожньою. Я долілиць упала на наш із Джеймі матрац.
Коли я сказала Джебові, що маю ще одне запитання, я його не обманула. Але відповісти на нього повинна була не шукачка. А я сама.
Ось воно: чи наважусь — не чи зможу — я це зробити?
Так, я можу врятувати життя шукачки. Це я знала. В печерах не буде загрожене жодне життя. Окрім мого. Такі умови.
«Ні», — Мелані, попри паніку, намагалася говорити твердо.
«Будь ласка, дай поміркувати».
«Ні».
«Зрозумій, Мел. Це невідворотно. Тепер я це усвідомлюю. Я повинна була про все здогадатися раніше. Це ж так очевидно».
«Ні, не очевидно».
Я згадала нашу нещодавню розмову з Мел біля ліжка хворого Джеймі. Ми помирилися, і я сказала, що не змогла б її позбутися і що мені дуже шкода, адже я не можу дати їй більшого.
Це була не зовсім неправда… радше незакінчене речення. Я здатна дати їй більше — і при цьому вижити.
А от Джаредові я збрехала. За кілька секунд після того я сказала йому, що не можу просто припинити існування — не знаю як. У контексті нашої розмови все так і було. Я не знала, як зникнути, сидячи всередині Мелані. Дивно, чому я тоді ж не помітила такий явний обман, який бачу зараз? Ну звісно, я знала, як припинити існувати.
Справа в тому, що я ніколи не розглядала такої можливості, адже це найстрашніша зрада, яку могла вчинити душа на планеті Земля.
Тільки-но люди дізнаються, що в мене є відповідь, заради якої вони готові знову і знову вбивати, я за це заплачу.
«Ні, Вандо!»
«Хіба ти не хочеш звільнитися?»
Запала тиша.
«Я б ніколи тебе про це не попросила, — зрештою мовила Мел. — Я б сама не зробила такого заради тебе. А тим паче, чорт забирай, заради шукачки!»
«А тобі й не треба просити. Мені здається, я б сама наважилася… рано чи пізно».
«Чому ти так гадаєш?» — здавалося, Мел от-от розридається. Мене це зворушило. Я-бо думала, вона зрадіє.
«Частково через них — Джареда і Джеймі. Я можу дати їм цілий світ — все, що вони захочуть, навіть тебе. Мабуть, я б зрозуміла це… одного дня. Хтозна. Може, мене попросив би Джаред. А ти ж знаєш, я не можу йому відмовити».