Чи пом’якшать мої умови відчуття провини? Тільки якщо Докові можна довіряти.
Я пояснювала, а він зосереджено думав. Я спостерігала за його обличчям: Док не розізлився, але в його очах досі горів дикий вогник.
— Ти не хочеш, щоб ми вбили шукачку? — здогадався він.
Я не відповіла, бо він усе одно не зрозумів би відповіді; так, я не хотіла, щоб її вбили. Ось у чому вся біда. Натомість я провадила.
— Вона буде першою — піддослідним щуром. Поки я тут, мені важливо переконатися, що ви все зробите правильно. Я сама проведу вилучення. Тільки-но шукачка буде в безпеці, я навчу вас, як це робиться.
— На кому?
— На викрадених душах. Як і раніше. Не можу гарантувати, що до них повернеться людська свідомість. Не знаю, чи можна її повернути, якщо вона стерта. Перевіримо на шукачці.
Док закліпав, перетравлюючи інформацію.
— Що ти маєш на увазі — «поки ти тут»? Ти від нас їдеш?
Я дивилася на Дока й чекала, поки він сам здогадається. Він витріщився на мене очима, в яких плескалося нерозуміння.
— Невже ви не усвідомлюєте, що я вам пропоную? — прошепотіла я.
Нарешті на нього впало прозріння.
Я швидко заговорила, поки він не отямився.
— Є ще дещо, про що я хотіла вас попросити, Доку. Я не хочу, щоб… Не відсилайте мене на іншу планету. Моя домівка тут, справжня домівка. І в той сам час місця для мене тут немає. Тому… Я знаю, це може… когось образити. Якщо ви гадаєте, що хтось заперечуватиме, то просто нічого нікому не кажіть. Якщо доведеться — брешіть. Але я волію, щоб мене поховали поряд із Волтером і Везом. Зробите це заради мене? Я не займу багато місця, — слабко всміхнулась я.
«Ні,— волала Мелані.— Ні, ні, ні…»
— Ні, Вандо, — вражено заперечив Док.
— Будь ласка, Доку, — прошепотіла я й скривилася: Мелані у мене в голові протестувала дедалі голосніше. — Не думаю, що Вез і Волтер будуть проти.
— Я не це маю на увазі! Я не можу вбити тебе, Вандо. Бр-р-р! Я так утомився від смерті, від убивства моїх друзів, — мало не схлипував Док.
Я поклала долоню йому на руку й погладила.
— Люди помирають. Таке трапляється.
Саме так казав Кайл. Сміхота — вдруге за одну ніч я цитую саме Кайла.
— А Джаред і Джеймі? — запитав Док задихано.
— У них буде Мелані. Все з ними буде гаразд.
— А Іян?
— Без мене йому буде краще, — зронила я крізь зуби.
Док похитав головою й витер очі.
— Мені треба поміркувати, Вандо.
— У нас мало часу. Хлопці не чекатимуть вічно — пристрелять шукачку.
— Я не про це. На цю умову я пристаю. Але не думаю, що зможу вбити тебе.
— Все або нічого, Доку. Вирішуйте просто зараз. І…— раптом я усвідомила, що в мене є ще одна вимога. — І ви не повинні нікому розповідати про останню частину нашої угоди. Нікому. Такі мої умови, пан або пропав. То ви хочете дізнатися, як витягнути душу з людського тіла?
Док знову похитав головою.
— Дай мені поміркувати.
— Ви вже знаєте відповідь, Доку. Ви ж саме її так довго шукали.
Він і далі повільно хитав головою.
Але я не зважала, адже ми обоє знали, що вибір зроблено.
— Піду по Джареда, — сказала я. — Зробимо коротку вилазку і роздобудемо кріоконтейнери. Притримайте інших. Скажіть їм… скажіть їм правду. Скажіть, що я допоможу вам витягнути шукачку з тіла.
Розділ 51
Приготування
Джаред і Джеймі були у спальні, на їхніх обличчях застигла тривога. Джаред, мабуть, уже встиг побалакати з Джебом.
— Усе гаразд? — запитав Джаред, а Джеймі підскочив й обхопив мене руками за талію.
Я не була певна, як відповісти на це запитання. Не знала відповіді.
— Джареде, мені потрібна твоя допомога.
Я ще не замовкла, а Джаред уже скочив на ноги. Джеймі відхилився назад і зазирнув мені в обличчя. Я не зустрілася з ним очима — не була певна, що витримаю його погляд.
— Що я маю зробити? — запитав Джаред.
— Я планую вилазку. Мені б не завадили… зайві м’язи.
— По що йдемо? — Джаредів голос був серйозний — він уже переключився на робочий лад.
— Дорогою поясню. У нас обмаль часу.
— Можна й мені з вами? — мовив Джеймі.
— Ні! — вигукнули ми з Джаредом одностайно.
Джеймі насупився й відпустив мене; він осів на матрац і схрестив ноги. Опустив обличчя на руки й похмуро мовчав. Задкуючи з кімнати, я не наважувалася поглянути на нього прямо. Я вже тягнулася до нього — сісти якнайближче, міцно обняти його й забути всі негаразди.
Джаред ішов за мною по південному тунелю.
— Чому ми обрали цей шлях? — запитав він.
— Я… — якщо я спробую збрехати або ухилитись од відповіді, він миттю зауважить, — не хочу на когось наскочити. Особливо на Джеба, Аарона чи Брандта.
— Чому?
— Не хочу пояснювати їм усе сама. Не зараз.
Джаред замовк, намагаючись збагнути, що я маю на увазі.
Я змінила тему:
— Ти знаєш, де Лілі? Її не варто залишати саму. Здається, вона…
— З нею Іян.
— Чудово. Він найдобріший.
Іян допоможе Лілі — він саме те, що їй зараз потрібно. А хто допоможе Іянові, коли?.. Я потрусила головою, проганяючи цю думку.
— В чому така нагальна потреба? — запитав Джаред.
Перш ніж відповісти, я глибоко вдихнула:
— В кріоконтейнерах.
У південному тунелі було темно, тому я не бачила його обличчя. Кілька хвилин Джаред мовчав, відлунювали тільки його кроки. Коли він зрештою заговорив, то, здавалося, був повністю зосереджений на вилазці — цікавість відійшла на задній план, поступившись місцем місії, яка насправді планувалася заради нього.
— Де їх можна дістати?
— Порожні кріоконтейнери зберігаються біля цілилень — вони там лежать, поки не знадобляться. Якщо прибуває більше душ, ніж відлітає, залишаються зайві контейнери. Їх ніхто не охороняє, і ніхто не помітить зникнення кількох штук.
— Ти впевнена? Звідки в тебе ця інформація?
— Я бачила цілі стоси у Чикаго. Навіть у невеличкій цілильні в Тусоні був запас — кілька коробок у ніші для сміття.
— Якщо вони були в ящиках, то звідки тобі знати…
— А ти ще досі не помітив, як ми обожнюємо етикетки?
— Я не сумніваюся в тобі,— мовив він. — Просто хочу переконатися, що ти все як слід обміркувала.
Я вловила в його словах підтекст.
— Обміркувала.
— Тоді гайда.
Дока в лікарні не було — мабуть, одразу ж помчав на пошуки Джеба. Цікаво, як усі інші сприйняли новину. Сподіваюся, їм вистачило здорового глузду не обговорювати її при шукачці. Чи зруйнує вона мозок свого носія, здогадавшись, що я замислила? Чи вважатиме мене зрадницею, бо я даю людям те, що їм потрібно, не беручи нічого навзамін?
А хіба я не це збиралася зробити? Чи дотримає Док слова, коли мене не стане?
Так, він спробує дотримати слова. В це я вірю. Просто мушу вірити. Однак самотужки він не впорається, а хто йому допоможе?
Ми протиснулися невеличким отвором і вишли з південного боку кам’янистого пагорба, приблизно на півдорозі до виходу, яким ми зазвичай користувалися. Виднокрай на сході вияснився, між камінням і небом пролягла кривава смуга.
Я спускалася, уважно дивлячись під ноги: стежини тут не було, а каміння постійно зсувалось. Однак навіть якби переді мною вибрукували гладку дорогу, я все одно не змогла б підвести очей. Мої плечі зігнулися, немов на мене тиснув непосильний тягар.
Зрадниця. Не мантелепа, не вандрівниця — зрадниця. Я віддавала життя своїх тендітних братів і сестер у злопам’ятні, жорстокі руки своєї прийомної сім’ї.
Люди мають повне право ненавидіти душі. Це війна, а я даю їм зброю. Тепер люди можуть убивати безкарно.
В світлі ранкового сонця ми бігли — бігли, тому що вдень не можна довго перебувати на поверхні, нас можуть знайти шукачі.
Я намагалась обміркувати ситуацію, подивитися на неї з різних боків: можливо, зробивши вибір, я не жертвую собою, а просто даю людям зброю в обмін на життя шукачки? Ні, це не так. Якби я намагалась урятувати тільки шукачку, я б негайно передумала й повернулася назад. Її життя не варте тисячі життів моїх крихітних родичів. Навіть вона сама погодилася б зі мною.