Чи ні? Раптом мені стало цікаво. Моя шукачка зовсім не здавалася здатною на… Яке слово щодо мене вжив Джаред? Альтруїзмі Можливо, на відміну від більшості душ, вона цінує своє життя набагато дорожче, ніж життя інших.
Та вже запізно щось міняти. Я продумала все до дрібниць, не тільки порятунок шукачки. По-перше, це повторювалось би знову і знову: люди продовжували б убивати душі, які потрапляють їм до рук. По-друге, я збираюсь урятувати Мелані, а це того варте. Таким чином я врятую не тільки її, але й Джареда з Джеймі. Тоді чому б за компанію не зробити послугу й бридкій шукачці?
Душі даремно сюди прилетіли. Люди заслужили свій світ. Я не могла повернути їм його цілком, але могла дати бодай щось. Якби тільки мати певність, що вони не будуть жорстокі!
Мені залишається тільки довіритися Доку й сподіватися на краще.
А ще, мабуть, варто взяти обіцянки з кількох моїх друзів — так, про всяк випадок.
Цікаво, скільки людських життів я врятую? Скільки душ я могла б урятувати? І тільки себе я врятувати не можу…
Я тяжко зітхнула. І хоча ми обоє засапалися й важко дихали, Джаред почув моє зітхання й обернувся. Я не хотіла зустрічатися з ним поглядом, тому опустила очі.
Ми дісталися схованки ще до сходу сонця, хоча небо вже стало блакитним. І пірнули в невелику печеру до того, як перші промінчики позолотили пісок.
Джаред узяв дві пляшки води з заднього сидіння, кинув одну мені й оперся на стіну. Він миттю спорожнив півпляшки, витер рот зворотним боком долоні й заговорив до мене:
— Я розумію, що ти хотіла вибратися з печер якнайшвидше, але тепер доведеться чекати на темряву.
Я ковтнула воду.
— Добре. Я впевнена, що хлопці нас дочекаються.
Його очі наполегливо шукали зустрічі з моїми.
— Я бачив твою шукачку, — мовив він, спостерігаючи за моєю реакцією. — Вона… енергійна.
Я кивнула.
— І шумна.
Він усміхнувся й закотив очі.
— Здається, їй не до душі запропоновані апартаменти.
— Могло бути й гірше, — пробуркотіла я. Як я не опиралася, ревнощі таки просочилися в голос.
— Правда, — погодився він.
— Чому всі такі добрі до неї? — прошепотіла я. — Вона ж убила Веза.
— Ну… ти сама в усьому винна.
Я витріщилася на Джареда і з подивом зауважила, що кутики його вуст поповзли вгору: він дражнився.
— Я?
— Їм не хотілося бути чудовиськами, — його усмішка стала нерішучою. — Вони намагалися загладити свою провину, тільки трохи запізнилися — й обрали не ту душу. Я й не підозрював, що це… ранить твої почуття. Навпаки, я думав, що тобі сподобається.
— Мені сподобалося, — я таки не хотіла, щоб люди когось ображали. — Слід частіше виявляти доброту. Просто… — я глибоко вдихнула. — Я рада, що тепер знаю причину.
Людська доброта призначалася мені, а не їй. Із плечей немов тягар звалився.
— Не дуже приємно усвідомлювати, що ти вартий носити ім’я чудовиська. Краще бути добрим, аніж постійно мучитися через докори сумління й відчуття провини, — Джаред знову всміхнувся й позіхнув. Від цього я також позіхнула.
— Довга була нічка, — мовив він. — І судячи з усього, наступна буде ще довшою. Слід поспати.
Я неймовірно зраділа такому повороту подій, адже в Джареда, мабуть, було чимало запитань. Гадаю, він сам багато про що здогадався. В будь-якому разі я не хотіла це обговорювати.
Я випросталася на гладенькому піску біля джипа. На мій подив Джаред умостився поруч, зовсім поруч — притиснувся до моєї спини, повторюючи вигини мого тіла.
— Ось так… — сказав він і торкнувся пальцями мого обличчя. Підняв мою голову з землі й поклав під неї руку — як подушку. Його друга рука обняла мою талію.
Спливло кілька секунд, перш ніж я спромоглася відповісти.
— Дякую.
Він позіхнув. Я чула його теплий подих на шкірі.
— Поспи, Вандо.
Ось так, тримаючи мене в обіймах — а як це ще було назвати? — Джаред швидко заснув. Я спробувала розслабитися під його теплою рукою, але це вдалося не одразу.
Через його обійми я почала міркувати над тим, як багато він уже зрозумів.
Надокучливі думки крутилися й плуталися в голові. Джаред має рацію — довга була нічка. Тільки не для мене. Відведені мені дні й ночі пролетять швидко, немов хвилини…
Наступне, що я пам’ятаю, — мене трусив Джаред. Маленьку печерку заливало тьмяне оранжеве світло. Захід сонця.
Джаред допоміг мені звестися на ноги. Ми мовчки поїли й випили залишки води. Обличчя Джареда було серйозне й зосереджене.
— Досі квапишся? — запитав він, коли ми залізли в джип.
Ні, мені хотілося, щоб час зупинився. Назавжди.
— Так.
Який сенс відтягувати? Якщо ми зволікатимемо, шукачка та її носителька загинуть, а переді мною постане той самий вибір.
— Тоді їдьмо у Фенікс. Там нас не помітять і не здогадаються, що ми шукаємо кріоконтейнери. Навіщо людям кріоконтейнери?
Запитання було зовсім не риторичним, і я відчувала, як Джаред дивиться на мене. Але я втупилася поперед себе, просто в каміння, і мовчала.
Ми пересіли в іншу машину й виїхали на шосе. Уже зовсім стемніло. Джаред завбачливо пригальмував і дочекався, поки шосе звільниться — попри нас проїхало щонайменше десять машин, — і тільки тоді виїхав зі схованки.
Подорож у Фенікс виявилася короткою, хоча Джаред намагався не перевищувати швидкості. Час летів, немов Земля почала обертатися швидше.
Ми влилися в потік машин, прямуючи по шосе, яке обтікало місто обабіч. Цілильню я побачила ще здалеку. Ми прилаштувалися за однією з машин, повільно заїхали на рампу.
Джаред повернув і виїхав на стоянку.
— Куди тепер? — запитав він напружено.
— Побачимо, чи можна звідси під’їхали до службового входу. Швидше за все, контейнери зберігаються там.
Джаред їхав дуже повільно. Навколо було чимало душ, вони заходили в цілильню й виходили з неї. Деякі були одягнені в однострої — цілителі. Але ніхто не звернув на нас уваги.
Дорога йшла вздовж тротуару, а тоді звертала на північ попри цілильний комплекс.
— Дивись. Вантажівки. Нам сюди.
Між невисокими будівлями та службовим гаражем розташувався склад, де розвантажували вантажівки з медичним приладдям і ліками. Я уважно оглянула складені в стоси ящики — всі підписані.
— Не зупиняйся. На зворотному шляху прихопимо кілька з собою. Бачиш — «Зцілення»… «Від гарячки»… — «Спокій»? Цікаво, а це що таке?
Все підписано й без нагляду — це мені сподобалося. Коли я зникну, моя родина сама зможе про себе подбати. «Коли я зникну»… здавалося, ця фраза повсюди мене переслідувала.
Ми обігнули невисоку будівлю. Джаред трохи додав газу й сторожко дивився вперед — там були душі: четверо робітників складали коробки у вантажівку. Мою увагу привернуло те, як обережно вони рухаються. Маленькі коробки вони не кидали, а навпаки, обережно ставили на бетонну сходинку, яка сягала їм до пояса.
Не треба було й етикетки, але саме тоді один із вантажників обернув коробку написом до нас.
— Ось те місце, яке нам потрібне. Зараз розвантажуються повні контейнери. А порожні повинні бути десь поблизу…. Ага! Ось тут, з іншого боку. Отой ангар заповнений наполовину. А зачинені, я певна, повнісінькі.
Так само повільно Джаред повернув за ріг і заїхав з іншого боку.
А тоді тихо пирхнув.
— Що сталося? — запитала я.
— Все ясно. Бачиш? — він кивнув на вивіску на будівлі.
То було пологове крило.
— А, — мовила я. — Тепер ти завжди знатимеш, де шукати, еге ж?
Він глипнув на мене і знову зосередився на дорозі.
— Доведеться трохи почекати. Здається, вантажники вже закінчують.
Джаред зробив іще одне коло навколо цілильні, а тоді припаркувався подалі від світла.