Джаред іще якусь мить не зводив із мене очей, а тоді повільно кивнув.
— Так, гаразд, Вандрівнице, Живе На Зорях, Верхи На Звірі. Крадіжка кількох ящиків, які ніхто не охороняє, не здатна злякати тебе, авжеж?
Розділ 52
Вилучення
Щоб доправити трофеї в печери, ми скористалися південним отвором, хоча це й означало, що до світанку нам треба ще перегнати джип в інше місце. Найбільше мене хвилювало те, що коли б ми зайшли в печери через головний вхід, шукачка почула б шум нашого повернення. Гадки не маю, чи здогадується вона про те, що я збираюся зробити, а мені зовсім не хочеться, щоб вона вбила свою носительку і себе заодно. Мене переслідувала розказана Джебом історія про одного з полонених — просто упав, і зовні не було й знаку, що в нього вже не мозок, а домашній сир.
В лікарні світилося. Коли я протиснулася крізь вузький прохід, щоб нарешті опинитися на майдані, виявилося, що Док готується до операції. Стіл уже підготували, на ньому кріпився пропановий світильник — найяскравіше джерело світла в печерах — і чекав на свою чергу. В тьмяному світлі сонячної лампи поблискували численні скальпелі.
Я знала, що Док пристане на мої умови, але від усіх цих приготувань мені стало зле. Можливо, так подіяв на мене спогад про той день, коли руки Дока були вимащені срібною кров’ю.
— Повернулися, — мовив він полегшено. Ну звісно, він хвилювався за нас, як завжди всі хвилюються, коли хтось залишає безпечні печери.
— Ми принесли тобі подарунок, — мовив Джаред, пролазячи крізь отвір. Він потягнувся назад і дістав коробку. Простягнув її Докові навмисно ярликом угору.
— «Зцілення!» — вигукнув Док. — Скільки вам удалося роздобути?
— Два ящики. А ще ми знайшли новий спосіб, щоб поповнювати наші запаси; Ванді більше не доведеться калічитися, — пожартував Джаред.
Док не засміявся на жарт. Натомість пильно поглянув на мене. Мабуть, ми обоє думали те ж саме: «Дуже зручно, адже Ванди більше не буде».
— Ви дістали кріоконтейнери? — запитав Док тихо.
Джаред зауважив і погляд Дока, і напругу. Зиркнув на мене — з виразу обличчя не можна було вгадати його думки.
— Так, — відповіла я. — Десять штук. Більше не помістилося в машину.
Поки я говорила, Джаред смикнув за шнурок. З торохкотінням до ніг Джареда підтягнувся другий ящик «Зцілення», а за ним і контейнери. Вони дзвеніли як метал, хоча й були зроблені з речовини, якої на Землі не існувало. Їх можна кидати, товкти, волочити по землі; вони створені, щоб витримувати ще не такі навантаження. Тепер контейнери виблискували на долівці — ні подряпини.
Док узяв один контейнер і покрутив у руках.
— Десять? — здається, кількість його здивувала. Цікаво, він вважає, що це забагато? Чи замало? — Складні у використанні?
— Ні, прості. Я покажу.
Док кивнув, його очі невідривно вивчали інопланетний прилад. Я відчувала, що Джаред досі дивиться на мене, але навмисно не зводила очей із Дока.
— Що вирішили Джеб, Аарон і Брандт? — запитала я.
Док підвів погляд і зустрівся зі мною очима.
— Вони… пристають на твої умови.
Я кивнула. Мені досі не вірилося.
— Я не покажу, як це робити, поки на переконаюсь остаточно…
— Справедливо.
Джаред розгублено дивився на нас.
— Що ти сказала йому? — запитав Док обережно.
— Що я збираюся врятувати шукачку.
Я обернулася до Джареда, старанно уникаючи його погляду.
— Док пообіцяв: за умови, що я покажу йому, як робити операцію, вилучені душі безпечно полетять на іншу планету, де на них чекає нове життя. Більше жодних убивств.
Джаред задумливо кивнув. Його погляд знову ковзнув на Дока.
— Я також пристаю на ці умови й обіцяю, що простежу за тим, аби їх виконали. Я припускав, що ти захочеш відіслати душі на іншу планету.
— Ви зробите це так само безперешкодно, як сьогодні було з контейнерами. Просто доведеться не забирати контейнери, а підкласти на купу.
— Добре.
— Ти вже… продумала розклад? — запитав Док. Він силкувався, щоб голос звучав байдуже, але в його тоні майнула нетерплячість. Він просто хотів отримати нарешті відповіді, а зовсім не поспішав мене вбити. Принаймні я намагалася переконати в цьому себе.
— Мені треба відігнати джип, — мовив Джаред. — Зачекаєте на мене? Я також хочу подивитися.
— Звісно, — погодився Док.
— Я швидко, — пообіцяв Джаред і зник у тунелі, який вів до отвору.
Не сумніваюся — час летітиме швидко.
Ми з Доком мовчали, поки стихли кроки Джареда.
— Ти поговорила з ним про… Мелані? — запитав Док.
Я похитала головою.
— Я думаю, він сам про все здогадується. Мабуть, він уже збагнув мій план.
— Але ще не до кінця. Він не дозволить…
— А його ніхто й не питатиме, — втрутилась я. — Пан або пропав, Доку.
Док зітхнув. За хвилину він потягнувся й зиркнув на головний вихід.
— Побалакаю з Джебом, усе владнаю.
Він потягнувся до пляшечки. Хлороформ. Упевнена, що в душ є кращий препарат. Поки я ще тут, треба буде роздобути його для Дока.
— Кому вже відомо?
— Тільки Джебові, Аарону та Брандтові. Всі вони хочуть бути присутні під час операції.
Це зовсім не здивувало мене: Брандт та Аарон досі мені не довіряють.
— Більше нікому не кажіть. Не сьогодні.
Док кивнув і зник у темному тунелі.
Я сіла біля стіни подалі від розстеленого ліжка — скоро прийде моя черга лягти на нього. Намагаючись думати про щось інше, я раптом усвідомила, що давненько не розмовляла з Мелані… Коли вона востаннє озивалася? Як я укладала угоду з Доком? Я запізніло здивувалася: сьогодні вночі, коли ми з Джаредом спали біля джипа, вона ніяк не відреагувала.
«Мел?»
Мовчання.
Все було не так, як минулого разу, тож приводу для паніки не було. Я чітко відчувала її в себе в голові, але вона мене… ігнорувала? Що вона робить?
«Мел? Що відбувається?»
Мовчання.
«Гніваєшся на мене? Вибач за те, що сталося біля джипа. Я ж нічого не зробила, ти знаєш… Тому не зовсім чесно з твого боку…»
Вона роздратовано мене перебила:
«Припини. Я не гніваюся на тебе. Просто облиш мене».
«Чому ти не хочеш зі мною розмовляти?»
Мовчання.
Я напружилася, намагаючись зрозуміти, до чого це все. Мел спробувала мене відштовхнути, відгородитися стіною, але за останні кілька місяців стіна стала занадто тонкою — ми рідко нею користувалися, — тому я з легкістю розкусила Мел.
Я намагалася говорити спокійно.
«Ти з глузду з’їхала?»
«Так би мовити», — спробувала огризнутися вона.
«Думаєш, якщо змусиш себе зникнути, то це мене зупинить?»
«Що ще мені зостається? Якщо в тебе є краща ідея, будь ласка, поділися зі мною».
«У мене її немає, Мелані. Хіба ти не хочеш назад свою родину? Не хочеш бути знов із Джаредом? Із Джеймі?»
Вона старанно відганяла від себе очевидну відповідь.
«Так, але… я не можу… — Мелані знадобилося кілька секунд, щоб заспокоїтися. — Я не можу спричинитися до твоєї смерті, Вандо. Просто не витримаю».
Я усвідомила глибину її болю, і на очі навернулися сльози.
«Я також люблю тебе, Мел. Але тут немає місця для нас обох. У цьому тілі, в цій печері, в цьому житті…»
«Не згідна».
«Послухай, просто припини самознищення, гаразд? Якщо я щось запідозрю, то змушу Дока витягнути мене сьогодні ж. Або просто розповім про все Джаредові. Уявляєш, що він зробить, — усміхаючись крізь сльози, я намалювала їй картину. — Пам’ятаєш? Він сказав, що піде на все, тільки б утримати тебе».
Я згадала пекучі поцілунки в коридорі… подумала про інші поцілунки і ночі з її спогадів. Обличчя спалахнуло — я відчула тепло.
«Це удар нижче пояса».
«Ще б пак».
«Я ще не здалася».
«Я тебе попередила. Більше жодних мовчанок».
Ми замислилися над іншими речами, не такими болючими. Наприклад, обміркували, куди відіслати шукачку. Після моєї сьогоднішньої розповіді Мел наполягала на Планеті Туманів, але мені здалося, що Планета Квітів підійде шукачці більше. У цілому всесвіті не знайти лагіднішої планети. А шукачці й потрібне довге життя серед квітів і сонячна дієта.