Мій третій робочий день минув на кухні. Джеб показав, як замішувати грубе тісто на хліб, як викладати його у формі круглих балабухів, щоб воно підходило, а коли достатньо стемніло, Джеб навчив мене розпалювати вогонь у великій кам’яній печі.
У другій половині дня Джеб пішов геть.
— Принесу ще борошна, — пояснив він, перебираючи ремінь, яким рушниця кріпилася до пояса.
Три жінки, які мовчки місили тісто поруч із нами, навіть не підвели голови. По лікті у липкому тісті, я почала відчищати руки, щоб гайнути за Джебом.
Джеб усміхнувся і, кинувши погляд на мовчазних жінок, похитав до мене головою. А потім, ще я не встигла віддерти тісто від рук, вилетів із печери.
Не дихаючи, я дивилася на трьох жінок — молоду білявку з купальні, жінку з сивою косою і матір з важкими повіками — і чекала: зараз вони втямлять, що мають гарну нагоду мене прикінчити. Ані Джеба, ані рушниці, і руки мої склеєні тістом — ну жодних тобі перепон.
Але жінки й далі місили тісто, викладали балабухи й, здавалося, не помічали мене. Минула довга-довга мить, і я знову заходилася місити — якщо я працюватиму, то, може, все обійдеться.
Джеба не було цілу вічність. Мабуть, він мав на увазі, що йде намолоти ще борошна. А як іще пояснити його нескінченну відсутність?
— Довгенько ви ходили, — сказала жінка з сивою косою, щойно він повернувся, і я зрозуміла, що мені нічого не привиділося.
Джеб опустив додолу важкий мішок — той глухо гепнувся об долівку.
— Дивися, скільки тут борошна. Спробуй донеси, Труді.
Труді пирхнула.
— Мабуть, поки несли, зупинялися на кожному кроці.
Джеб усміхнувся.
— Так і є.
Моє серце, що тріпотало як пташка, нарешті трохи заспокоїлося.
Наступного дня ми протирали дзеркала над кукурудзяним полем. Джеб сказав, що це треба робити постійно, бо поєднання пари і пилу швидко забруднює скло, і світла стає недосить, аби живити рослини. Ми працювали так: Іян залазив на хитку дерев’яну драбину, а ми з Джебом тримали її внизу, поки вона так і норовила впасти. То було завдання не з легких, зважаючи на Іянову вагу й нестійкість саморобної драбини. До кінця дня у мене заклякли й страшенно боліли руки.
Лише коли ми впоралися з роботою і йшли на кухню обідати, я помітила, що сьогодні імпровізована кобура Джеба, яку він завжди носив із собою, порожня.
Я зойкнула. Ноги приросли до землі, наче у зляканого лошати.
— Що сталося, Вандо? — любенько запитав Джеб.
Я б йому відповіла, якби поруч не стояв Іян, жвавими блакитними очима зачудовано оцінюючи мою дивну реакцію. Натомість я просто подивилася на Джеба докірливим поглядом, а потім повільно пішла поруч, хитаючи головою. Джеб захихикав.
— Що з нею? — запитав Іян у Джеба, ніби я глуха.
— Якби ж я знав, — відповів Джеб. Він брехав так, як це тільки люди вміють — чисто: голки не підточиш.
Так, він був управним брехуном. А може, всі його витівки — сьогодні з рушницею, учора на кухні,— всі його спроби ввести мене в людську компанію — це лише спосіб позбутися мене чужими руками? Може, наша приязнь — лише витвір моєї уяви? Облуда?..
Уже четвертий день я їла на кухні.
Джеб, Іян і я зайшли у довгу спекотну залу — просто у натовп людей, що тихо гомоніли про події цього дня, — і нічого не сталося.
Нічого не сталося.
Не запала раптова тиша. Ніхто не пиляв мене поглядом. Ніхто взагалі не звертав на нас уваги.
Джеб підвів мене до порожньої стільниці, а потім приніс для нас трьох хліба. Іян примостився поруч, мимохідь обернувшись до дівчини по той бік від себе. То була молода білявка — він назвав її Пейдж.
— Як справи? Як воно без Енді? — запитав він її.
— Та нормально, от тільки хвилююся дуже, — сказала білявка, закусивши губу.
— Він скоро повернеться, — запевнив її Іян. — Джаред завжди приводить усіх назад. У нього талант. З його появою усе йде гладко, як по маслу. З Енді все буде гаразд.
Згадка про Джареда розпалила мою цікавість, і Мелані, що останнім часом здебільшого дрімала, оживилася. Та Іян більше нічого не сказав. Він лише поплескав Пейдж по плечу і відвернувся — взяти у Джеба тарілку.
Присівши поруч зі мною, Джеб почав із неприхованим задоволенням роззиратися. Я теж окинула оком залу — що він там бачить? Напевно, тут завжди так, коли немає мене. Але сьогодні я, здавалося, нікому не заважала. Люди, мабуть, утомилися переривати звичний плин життя через мене.
— Ситуація налагоджується, — прокоментував Іян до Джеба.
— Я знав, що так і буде. Ми всі тут розважливі люди.
Я нахмурила брови.
— Ага, — сказав, сміючись, Іян, — поки тут немає мого брата.
— Точно, — погодився Джеб.
Значить, Іян зараховує себе до розважливих людей. Цікаво, чи помітив він, що Джеб неозброєний? Але я не могла ризикувати, запитуючи про це.
Обід проходив так само мирно, як і почався. Я більше нікого не цікавила.
По обіді Джеб сказав, що я заслужила на відпочинок. Він провів мене до дверей, у черговий раз розігруючи з себе джентльмена.
— Бувай, Вандо, — промовив він, торкаючись уявного капелюха.
Для хоробрості я глибоко вдихнула.
— Джебе, почекайте.
— Що таке?
— Джебе… — я вагалася, намагаючись говорити якомога ввічливіше. — Я… може, я дурна, але мені здавалося, що ми друзі.
Я зазирнула йому в обличчя, шукаючи ознак брехні. Окрім доброти, воно нічого не виражало, але що я знаю про поведінку брехунів?
— Звісно, ми друзі, Вандо.
— Тоді чому ви хочете, щоб мене вбили?
Його кошлаті брови здивовано зійшлися на переніссі.
— А з чого ти зробила такі висновки, люба?
Я перелічила свої докази:
— Сьогодні ви не взяли з собою зброї, а вчора залишили мене саму.
Джеб усміхнувся.
— Я думав, що ти ненавидиш зброю.
Я чекала відповіді.
— Вандо, якби я хотів твоєї смерті, це сталося б у перший же день.
— Знаю, — промовила я, ніяковіючи без видимої на те причини. — Саме тому нічого не розумію.
Джеб простодушно засміявся.
— Ні, я не прагну твоєї смерті! У тому-то і вся справа. Я хочу, аби люди звикли до тебе, навіть того не усвідомлюючи. Це як варити жабу.
Від такого дивного порівняння чоло моє зморщилося. Джеб пояснив:
— Якщо ти вкинеш жабу в каструлю з окропом, вона миттю вистрибне. Але якщо покласти її в прохолодну воду і повільно доводити до кипіння, то жаба навіть не втямить, що коїться, аж поки не буде запізно. Все, жаба зварена. Треба лише нагрівати помалу.
Я на мить замислилась — згадала, як сьогодні за обідом люди не звертали на мене уваги. Вони просто до мене звикли. Ця думка здалася мені на диво обнадійливою. У моїй ситуації надія — безглузда річ, але всупереч здоровому глузду вона просочувалася в мене, розфарбовуючи світ у яскравіші кольори.
— Джебе?
— Що?
— Хто я — жаба чи вода?
Він засміявся.
— Сама думай. Самоаналіз корисний для душі.
Повернувшись до виходу, він знову засміявся, цього разу голосніше:
— Вибач за мимовільний каламбур.
— Чекайте. Можна ще одне запитання?
— Звісно. Після мого допиту тепер твоя черга.
— Навіщо вам дружба зі мною, Джебе?
Він на секунду піджав губи, обдумуючи відповідь.
— Ти ж знаєш: я — допитлива людина, — почав він, і я кивнула. — Так от, я чимало спостерігав за вами, душами, але ніколи з вами не розмовляв. А тим часом мої запитання все накопичувалися й накопичувалися… До того ж я завжди вважав, що якщо людина захоче, то може з будь-ким знайти спільну мову. А я люблю перевіряти свої теорії. І ось ти тут — одна з наймиліших у світі дівчат. Мати душу за друга — це неймовірно цікаво, і я почуваю втіху, що мені це вдалося.
Він підморгнув мені, уклонився по пояс і пішов геть.
І хоча тепер я розуміла Джебів план, та легше мені від' того не стало, особливо коли він почав підігрівати воду. Він більше не носив з собою рушниці. Я не знала, де вона, але була вдячна, що принаймні Джеймі більше не спить із нею в обнімку. Беззахисність Джеймі змушувала мене хвилюватися, але потім я вирішила, що так він у меншій небезпеці, аніж зі зброєю. Тепер він ні для кого не становить загрози, а значить, на нього й не нападуть. Крім того, до мене більше ніхто не приходив.