Я міцно обхопила себе руками, наче хотіла сховатися.
— Це вже два запитання, — ледь чутно зронила я.
Док усміхнувся і жестом підохотив мене. Джеймі стиснув мою долоню, і я, зітхнувши, сказала:
— Ведмеді з Планети Туманів, напевно.
— Це там, де пазурзвірі?
Я кивнула.
— А чим ведмеді схожі на нас? — підштовхував далі Док.
Я закотила очі, відчуваючи, що без Джеба тут не обійшлося, і продовжила.
— Вони багато в чому схожі на ссавців. Теплокровні, мають хутро. Кров у них не зовсім така, як ваша, але виконує ту ж саму функцію. У них подібні емоції, подібна потреба товариства та творчості.
— Творчості? — Док зачудовано — або вдавано-зачудовано — гойднувся вперед. — Як це?
Я подивилася на Джеймі.
— Ти ж знаєш. Чому не розповіси Доку?
— Я можу щось переплутати.
— Не переплутаєш.
Він подивився на Дока — той кивнув.
— Вся справа у їхніх неймовірних лапах, — Джеймі аж засяяв. — Вони мають подвійні суглоби і здатні згинатися в обидва боки, — він потягнув пальці, мов намагаючись вигнути їх назовні.— Лапа з одного боку м’яка, як моя долоня, а з другого — мов лезами всіяна! Цими лапами ведмеді вирізають скульптури з льоду. Створюють цілі міста з кришталевих палаців, які ніколи не тануть! Дуже гарно, правда ж, Вандо? — Джеймі обернувся до мене по підтвердження.
Я кивнула.
— Вони бачать різні спектри кольорів, адже крига вся грає веселками. Кришталеві міста — їхня гордість. Вони постійно їх удосконалюють. Колись я чула про ведмедя на ім’я… схоже на Ткач Мішури, але на тій мові воно звучало краще. Здавалося, що крига читала його думки і сама втілювала будь-які його фантазії. Одного разу я мала честь роздивитися його витвори. Це один із найприємніших моїх спогадів.
— А сни їм сняться? — тихо запитав Іян.
Я криво усміхнулася.
— Не такі яскраві, як людям.
— А як ваші цілителі здобувають знання про фізіологію нових видів? Сюди ви прибули вже підготовлені. Ще на самому початку окупації я неодноразово бачив, як смертельно хворі пацієнти виходять із лікарень цілком здоровими… — на вузькому чолі Дока залягла глибока зморшка-птичка. Док ненавидів чужинців так само, як і всі, але на відміну від решти, ще й заздрив їм.
Я не хотіла відповідати. Усі нашорошили вуха, але то вже була не красива казочка про скульпторів-ведмедів. То була історія людської поразки.
Насупивши чоло, Док чекав.
— Цілителі… вони… беруть зразки, — пробурмотіла я.
На обличчі Іяна розпливлася багатозначна посмішка.
— Викрадення інопланетянами.
Я промовчала.
— Звісно, — промовив Док, піджавши губи.
Тиша, яка запанувала в печері, нагадала мені про перші дні мого тут перебування.
— А ти знаєш, звідки походите ви, душі? — запитав Док. — Знаєш, де ви зародилися?
— На Почині,— кивнула я. — Ми й досі там живемо. Саме там я народилася.
— Це особлива планета, — додав Джеймі.— Рідко зустрінеш когось із Почину, еге ж? Душі, які там народилися, здебільшого там і залишаються, правда, Вандо? — (Джеймі не чекав на мої відповіді — я вже починала жалкувати, що так ретельно щоночі відповідала на його запитання). — І коли хтось переселяється на іншу планету, він стає… типу знаменитим. Або типу членом королівської родини.
Мої щоки запалали.
— Там холодно, — розповідав далі Джеймі,— усе покрито хмарами з різнокольоровими прошарками. Це єдина планета, на якій душі можуть довго жити у своєму первозданному вигляді, без носія. Носії на планеті Почин також дуже гарні — у них є крильця, великі сріблясті очі, а тіло всіяне маленькими вусиками.
Схилившись, Док поклав підборіддя на долоні.
— А душі пам’ятають, як сформувалися їхні паразитичні стосунки з носіями? Як почалася колонізація?
Джеймі знизав плечима і поглянув на мене.
— Ми завжди існували в такий спосіб, — промовила я повільно й досі неохоче. — Принаймні відколи ми себе пам’ятаємо. Нас відкрили прибульці з іншої планети — ми їх називали грифами. Це стерв’ятники не так зовні, як усередині. Вони були… недобрі. А згодом ми з’ясували, що здатні існувати в їхніх тілах так само, як і в наших первинних носіях. Щойно нам удалося взяти їх під контроль, ми перейняли їхні технології. Спочатку заселили їхню планету, а потім перейшли на Планету Драконів та Літній Світ — чудесні місця, от тільки грифи там поводилися недобре. Згодом довелося вдатися до колонізації: наші носії розмножувалися набагато повільніше, ніж ми, і тривалість їхнього життя була короткою. І ми почали розвідувати Всесвіт…
Я обірвала розповідь, відчуваючи, що всі дивляться на мене. Всі, окрім Шерон.
— Ти так про це розповідаєш, ніби бачила все на власні очі,— зазначив Іян. — Коли це було?
— За земним ліком — уже після динозаврів, але задовго до вас. Мене тоді ще не було, але я пам’ятаю прабабусині спогади.
— Скільки тобі років? — запитав Іян, нахилившись до мене і спрямовуючи на мене проникливий погляд блискучих блакитних очей.
— Я не знаю, скільки це за земними мірками.
— Хоч приблизно?
— Кілька тисяч років, напевно, — знизала я плечима. — Я втрачаю лік рокам, проведеним у кріоконтейнері.
Приголомшений, Іян відхилився.
— Ого, як багато, — у Джеймі перехопило подих.
— Але фактично я зараз молодша за тебе, — промовила я до Джеймі.— Мені ще й року немає. Я увесь час почуваюся, наче дитина.
Кутики губ Джеймі повільно подерлися вгору. Йому подобалася ідея — він досвідченіший за мене!
— Як у вас проходить процес старіння? — запитав Док. — Природна тривалість життя?
— У нас немає такого поняття, — відповіла я. — Поки у нас є здоровий носій, ми можемо жити вічно.
Тихе бурчання — гнів? страх? відраза? — не зрозуміло, що саме, — прокотилося печерою. Я збагнула, що впорола дурницю — не слід було цього казати. Адже це може означати тільки одне…
— Чудово, — з ненавистю тихо зронила Шерон, яка так і сиділа не обертаючись. Джеймі стиснув мою долоню, знову прочитавши в моїх очах бажання накивати п’ятами. Але цього разу я обережно висмикнула руку.
— Я вже наїлася, — прошепотіла я, хоча майже не торкнулася хліба. Я зіскочила з тумби і, тримаючись попід стіною, втекла.
У великій печері з грядкою мене наздогнав Джеймі — він приніс залишки хліба.
— Було дуже цікаво, чесно, — сказав він. — Не думаю, що хтось дуже засмутився.
— Це Джеб підмовив Дока, так?
— Ти гарно розповідаєш. Щойно люди про це дізнаються, захочуть послухати. Так само, як ми з Джебом.
— А якщо я не хочу їм розповідати?
Джеймі нахмурився.
— Ну, тоді… тоді не треба. Але ж ти не проти розповідати мені?
— Це інше. Тобі я подобаюся, — я могла б сказати «ти не мрієш мене убити», але це б його засмутило.
— Щойно люди познайомляться з тобою ближче, вони всі тебе сподобають. Іян і Док уже сподобали.
— Не сподобали, Джеймі. Їм просто страшенно цікаво.
— Звісно, цікаво.
— У-ух, — застогнала я. Ми вже підійшли до нашої кімнати. Відсунувши ширму, я впала на матрац. Джеймі спокійно присів і обхопив коліна руками.
— Не сердься, — благально мовив він. — Джеб хотів як краще.
Я знову застогнала.
— Всі скоро звикнуть.
— Док чіплятиметься щоразу, як я зайду на кухню, так?
Джеймі ніяково кивнув.
— Або Іян. Або Джеб.
— Або ти.
— Нам усім цікаво.
Я зітхнула й перевернулася на живіт.
— Невже Джеб завжди домагається свого?
Джеймі трохи подумав, а потім кивнув.
— Здебільшого, так.
Я відкусила від балабуха щедрий кусень і, прожувавши, сказала:
— Відсьогодні я їстиму в кімнаті.
— Завтра Іян почне тебе розпитувати, коли ти сапатимеш шпинат. Джеб його не змушує — він сам хоче.
— Чудово.
— А ти непогано іронізуєш. Я думав, що паразити — тобто душі — не люблять негативних емоцій. Сам лише позитив.
— Тут ми швидко вчимося, хлопче.
Джеймі засміявся і торкнувся моєї руки.