— Тобі тут не так уже й погано? Ти ж не почуваєшся нещасною, правда?
У його великих шоколадних очах бриніла тривога.
Я притиснула його долоню до свого обличчя.
— Не почуваюся, — сказала я, і на той момент це була щира правда.
Розділ 26
Повернення
Ось так, попри свою незгоду, я стала тим, ким хотів мене бачити Джеб, — учителькою.
Мої «уроки» відбувалися в неформальній обстановці. Щодня після вечері я відповідала на безліч запитань. Дуже скоро я збагнула, що поки роблю це, вдень Іян, Док і навіть Джеб не чіпляються до мене і не заважають працювати. Збиралися ми завжди в кухні: оповідаючи, я допомагала по господарству. До того ж, якщо мені ставили важке запитання, так завжди можна було хвилинку-другу поміркувати і не підводити очей, коли не хотілося зустрічатися з чиїмсь прискіпливим поглядом. Іноді в голові роїлися неприємні думки, але я жодним своїм учинком нікого не хотіла образити.
Я не вірила, що Джеймі мав рацію. Певна річ, люди аніскілечки не люблять мене. Просто не можуть, адже я не з їхнього племені. А от Джеймі мене любить, проте швидше за все, це якась дивна хімічна реакція, незвичне відхилення від норми. Джеб також по-своєму любить мене, але Джеб — божевільний. А от інші…
Однак коли я почала розповідати… не те щоб вони раптом полюбили мене, просто щось змінилося.
Вперше я помітила це вранці, після того як за вечерею відповідала на запитання Дока. Я була в темній купальні разом із Труді, Лілі та Джеймі.
— Вандо, подай мені мило, будь ласка, — попросила Труді.
По моїй спині мов електричний струм пробіг: вперше жіночий голос вимовив моє ім’я. Не зронивши й слова, я передала їй шматок і змила з рук їдкі залишки.
— Дякую, — мовила вона.
— Прошу, — прошепотіла я. На останньому складі мій голос урвався.
Наступного дня перед вечерею я шукала Джеймі й випадково наскочила в коридорі на Лілі.
— Привіт, Вандо, — привіталася вона і ледь помітно кивнула.
— Добридень, Лілі,— вичавила я у відповідь. У горлі пересохло.
Незабаром мене почали засипати запитаннями не тільки Док та Іян. Особливою цікавістю відзначився Волтер. Його виснажене, постійно тривожне сірувате обличчя завжди розквітало, коли я розказувала про Світ Співочих Кажанів. Навіть мовчазний Гіт, який здебільшого дозволяв Труді й Джефрі говорити за себе, щиро зацікавився моїми розповідями. Особливо йому подобалося слухати про Світ Вогню, і хоча я недолюблювала цю планету, Гіт усе одно без упину допитував мене і не заспокоївся, поки не випитав усі подробиці. Ділі цікавила техніка: вона хотіла дізнатися про космічні кораблі, які перевозили нас із планети на планету, про пілотів, про пальне. Саме Ділі я пояснила, що таке кріоконтейнери — всі бачили їх бодай раз у житті, але ніхто не розумів їхнього призначення. Сором’язливий Вез, який зазвичай сидів біля Ділі, розпитував не про інші планети, а про Землю. Про те, як у нас тут усе влаштовано. Без грошей, без зарплати — чому таке суспільство досі не розвалилося? Я спробувала пояснити, що на Землі все приблизно так, як і в печерах. Хіба ми всі не працюємо задарма і не ділимося продуктами своєї праці?
— Так, — утрутився Вез і похитав головою. — Але тут усе інакше — для ледацюг у Джеба завжди напоготові рушниця.
Всі подивилися на Джеба, він підморгнув, і всі весело засміялися. Джеб не проґавив жодного заняття. Проте в розмові участі не брав; замислившись, він сидів мовчки в темному куточку печери і час від часу всміхався.
Джеб не помилився: мої оповіді не давали нудьгувати; хоч як це було дивно, — адже всі ми мали ноги, — це нагадувало мені Світ Морських Водоростей. На тій планеті існувало особливе наймення для того, хто розважає інших, — на взірець розрадника, цілителя чи шукача. Я ж була оповідачем, тож ставши викладачем тут, на Землі, не поміняла професії й робила свою звичну справу. Ми всі застрягли тут, наче водорості в густому намулі. На кухні, так само як і на морському дні, ми перебували в постійній темряві й абсолютній неволі, хіба що тут завжди витав запах диму і приємний аромат свіжоспеченого хліба. Мої розповіді стали для мешканців підземелля розрадою, внесли приємні зміни, нові враження і перепочинок від одноманітної виснажливої праці, від споглядання одних і тих самих тридцяти п’ятьох облич, від однакових спогадів, смутку, страху і відчаю, які останнім часом стали їхніми постійними супутниками. Тому під час моїх уроків кухня була завжди напхом напхана. Тільки Шерон і Меґґі ні разу не прийшли на мої заняття.
Приблизно на четвертому тижні мого так званого учителювання життя в печерах знову змінилося.
Кухня, як завжди, була натоптана людьми. Окрім постійних прогульників Шерон і Меґґі, не було ще Дока та Джеба. На сусідній стільниці стояла металева таця з балабухами хліба, готовими до випічки. Вони чекали своєї черги, а Труді щохвилини зазирала в піч, аби переконатися, що попередня партія не пригоріла.
Часто Джеймі вже знав історію, яку я збиралася розповідати, і тоді я доручала йому провести урок замість мене. Тоді його очі виблискували, а обличчя пашіло від утіхи, а ще мені подобалося спостерігати за тим, як він, оповідаючи, малював у повітрі невидимі картини. Гайді закортіло дізнатися більше про дельфінів, тому я попросила Джеймі відповісти на всі її запитання.
З сумом і співчуттям люди запитували про нову планету, яку колонізували душі. Дельфіни здавалися їм віддзеркаленням їх самих за перших років окупації. В темних очах Гайді, які блищали з-під густої русявої гривки, читався жаль.
— Вони більше схожі на велетенських бабок, ніж на морських ссавців, правда ж, Вандо? — Джеймі часто отак просив мого підтвердження своїм словам, але ніколи не чекав відповіді.— Мають шкіру і три, чотири або п’ять пар крилець — усе залежить від віку, правда? Вони мов літають по воді — там вода має меншу густину. А ще у них п’ять, сім або дев’ять ніг — залежно від статі, еге ж, Вандо? Там є три різні статі. Дельфіни мають дуже довгі руки з сильними м’язистими пальцями — здатні збудувати що завгодно. Під водою вони будують цілі міста з дерев’янистих рослин. У розвитку вони значно поступаються нам, правда, Вандо? Дельфіни ще не винайшли ані космічного корабля, ані телефонів. У цьому плані люди їх перевершили.
Труді витягнула тацю з рум’яними балабухами, і я нахилилася, щоб поставити наступну партію розпухлого тіста в розжарену піч. Довелося проштовхуватися крізь натовп, балансуючи з тацею в руках.
Раптом із коридорів долинув невиразний шум. Було важко зрозуміти, з якого саме коридору, а тим паче судити про відстань — акустика печери дивно спотворювала звуки.
— Гей! — вигукнув Джеймі. Я розвернулася й побачила його потилицю — він уже щодуху мчав до дверей.
Я миттю випросталася й інстинктивно попрямувала за ним.
— Зажди, — мовив Іян. — Він повернеться. Розкажи нам іще про дельфінів.
Іян сидів на тумбі біля печі — я б ніколи не вибрала для себе такого жаркого місця, — але саме це дозволило йому дотягнутися до мене й схопити за зап’ястя. Від несподіваного доторку я сіпнулася, але встояла.
— Що там діється? — запитала я. З коридору досі долинало торохкотіння — і з-поміж безлічі голосів я чітко вирізняла схвильований голос Джеймі.
Іян знизав плечима:
— А хто його знає? Можливо, Джеб… — він знову знизав плечима, так ніби його зовсім не цікавило, що там коїлося насправді. Однак йому не вдалося приховати від мене тривогу в очах.
Але я вирішила, що скоро про все сама дізнаюся, тому також знизала плечима і почала розповідати про надзвичайно складні родинні зв’язки дельфінів, водночас допомагаючи Труді перекладати свіжий хліб у пластикові контейнери.
— Шість із дев’ятьох… прабатьків, так би мовити, зазвичай доглядають за личинками на першій стадії розвитку, тоді як троє батьків зі своїми шістьма прабатьками будують нове приміщення, яке невдовзі заселить молодняк, — пояснила я, як завжди, приділяючи більше уваги хлібу, ніж слухачам. Раптом печерою прокотилося важке зітхання. Не перериваючи оповіді, я підвела погляд — подивитися, кого так засмутили мої слова. — Ще троє прабатьків, як правило, залучені до…