Я згадала, що начебто намацала вхід у нору. Пошукала ліворуч, і рука наштовхнулася на цілий стос великих картонних коробок. Я спробувала дотягнутися до верху — довелося ставати на пальчики, таким високим виявився стос. Я тицялась кругом, аж доки не намацала стіну, а за тим — і отвір, саме там, де й очікувала. Отож я спробувала залізти всередину: одна хвилина на увігнутому земляному ложі — і я б одразу впізнала печеру, — але годі було й думати про те, щоб пробратися всередину. Вся печера була завалена численними коробками.
Опинившись у безвиході, я, намацуючи дорогу, рушила далі по коридору. З’ясувалося, що далі проходу також немає — все завалено таємничими коробками.
Нишпорячи по землі, я силкувалася втямити, де опинилась, коли раптом натрапила на щось, зовсім не схоже на картонні коробки. Груба жорстка тканина — певно, мішок; коли я його штурхнула, в ньому зашурхотіло. Я пожмакала мішок — навряд чи його ледь чутний сипучий звук видав би мою присутність.
Раптом усе стало на свої місця. Допоміг запах. Поки я перебирала пальцями дрібнесенькі піщинки, в ніс мені вдарив знайомий запах. Я ніби повернулась у свою невеличку кухоньку в Сан-Дієго, до низенького серванта ліворуч від умивальника. Перед очима постав мішок сирого рису і пластикова мірка, якою я черпала рис, а позаду — довгі ряди консервів…
Тільки-но я втямила, що переді мною — мішок із рисом, усе прояснилось. Я таки не помилилася. Хіба Джеб не казав, що цю печеру використовують як продуктовий склад? І хіба Джаред із командою щойно не повернулися з вилазки по харчі? Ну звісно, тепер усе, що вони накрали за останні кілька тижнів, поскладали в цьому відлюдному куточку.
У голові роїлося безліч думок.
По-перше, я зрозуміла, що довкола їжа. Не просто грубий хліб і ріденький цибулевий суп, а справжня їжа. Десь у цій купі може бути арахісове масло. Шоколадне печиво. Картопляні чипси. Сирні палички.
Я одразу ж уявила, як знаходжу їх, смакую, наїдаюся досхочу — вперше за той час, відколи полишила цивілізацію. І мені стало соромно за такі думки. Джаред ризикував життям; останні кілька тижнів він провів, ховаючись і крадучи, не для того, щоб нагодувати мене. Ця їжа для інших.
Проте мене хвилювало, що це, можливо, не вся здобич. А що як сюди мають принести більше коробок? І зроблять це Джаред із Кайлом… Не треба особливо напружувати уяву, щоб зрозуміти, як вони діятимуть, побачивши мене тут.
Зрештою, саме з цієї причини я й прийшла сюди: побути на самоті, добре все обміркувати…
Я притулилася до стіни й з’їхала вниз. Із мішка з рисом вийшла непогана подушка. Я заплющила очі — цього можна було й не робити в такій чорнильній темряві — і вирішила попросити поради.
«Гаразд, Мел. Що тепер?»
Я зраділа, що вона не спить — теж насторожі. Необхідність боротися додала їй сил. Тільки тоді, коли все йшло гладко, вона ніби впадала в сплячку.
«Розставимо пріоритети, — вирішила вона. — Що для нас важливіше? Щоб вижили ми? Чи Джеймі?»
Вона й сама знала відповідь на це запитання:
«Джеймі», — підтвердила я і вголос зітхнула. Зітхання відлунило від стін печери.
«Згода. Які в нас шанси? Якщо Джеб з Іяном нас захищатимуть, то, можливо, ми ще кілька днів протягнемо. Чи допоможе це Джеймі?»
«Ймовірно. Та чи не краще одразу здатися? Навряд чи йому стане краще, якщо ми тягнутимемо до останнього, — а кінець-бо, схоже, невідворотний…»
Їй не сподобалась моя відповідь. Я відчувала, як вона метушиться, шукає інший вихід.
«Може, втекти?» — запропонувала я.
«Не вийде, — відповіла вона. — До того ж що нам робити там, нагорі? Як ми все пояснимо їм?»
Ми водночас уявили, як я пояснюватиму довгі місяці відсутності. Можна збрехати, вигадати правдоподібну байку або сказати, що я нічого не пам’ятаю. Але перед очима постало скептичне обличчя шукачки, її прискіпливі булькаті очі, завжди підозріливі,— і я одразу втямила: спроби викрутитися неминуче проваляться.
«Всі подумають, що я тебе здолала, — погодилася Мелані.— Тоді тебе витягнуть і запхають у мою голову шукачку».
Я заметушилася, наче зміна пози допоможе відмахнутися від цієї думки, затремтіла і закінчила за Мелані: «Вона розповість про печери, і сюди поз’їжджаються шукачі…»
Жах накрив нас із головою.
«Справді,— провадила я, — про втечу не може бути й мови».
«Справді», — прошепотіла вона, захлинаючись від емоцій.
«Отже, залишається вирішити… швидка смерть чи повільна? Що вразить Джеймі менше?»
Здавалося, якщо ми обговорюватимемо практичні питання, мені вдасться абстрагуватися, не втрачати ділового тону. Мелані старалася робити те саме.
«Я не впевнена. З одного боку, цілком логічно: що довше ми троє будемо разом, то важче нам буде розлучитися. З другого боку, якщо ми не боротимемося, якщо просто здамося… Джеймі це не сподобається. Він почуватиметься, наче його зрадили».
Я обміркувала обидва варіанти, намагаючись мислити раціонально.
«Значить, швидка смерть… і водночас зробити все можливе, щоб не померти?»
«Чинитимемо опір», — підтвердила Мелані, спохмурнівши.
«Опір… Чудово».
Я спробувала уявити це — відповісти насильством на насильство. Підняти руку, щоб когось ударити. Гм, на словах я все можу, а от на ділі…
«Ти зможеш, — підбадьорила Мелані.— Я тобі допоможу».
«Дякую, але не варто. Має бути інший вихід».
«Я не розумію тебе, Вандо. Ти відвернулася від своїх одноплемінників заради нас, ти готова життя віддати за мого брата, ми з тобою кохаємо одного чоловіка, який збирається нас убити, а ти ніяк не можеш відмовитися від своїх принципів, які в нашому світі цілком непрактичні».
«Я — це я, Мел. І мені не до снаги змінитися, хай що зміниться навколо. Ти дотримуєшся своїх принципів, а я — своїх».
«Але якщо ми…»
Мелані б неодмінно продовжила суперечку, але нас перервали. З коридору, здалеку, відлунням прилетіло тихе шурхотіння — чиїсь кроки по каменю.
Я застигла, тіло наче вимкнулося, тільки серце шалено калатало, але й воно робило перебої. Я дослухалася — і скоро надія на те, що мені почулося, розвіялась. За кілька секунд з коридору чіткіше долинув звук тихих кроків.
Мелані тримала себе в руках, тоді як я нетямилася від переляку.
«Підведись на ноги», — наказала вона.
«Навіщо?»
«Ти не битимешся, але ж бігати ти вмієш. Роби щось — заради Джеймі».
Я вже знову дихала — тихо й неглибоко. Обережно стала навколішки й почала підводитися. Тілом шугав адреналін, м’язи напиналися. Жодна погоня мене не дожене, але куди бігти?
— Вандо? — прошепотів хтось тихо. — Вандо! Ти тут? Це я.
Голос здригнувся, і я впізнала його.
— Джеймі! — вигукнула я. — Що ти тут робиш? Я ж казала, що хочу побути на самоті.
В голосі Джеймі відчувалося полегшення, він заговорив нормально:
— Тебе всі шукають. Ну, не всі — я маю на увазі Труді, Лілі й Веза. Але ніхто не має знати, що саме ми робимо. Аби не здогадалися, що ти зникла. Джеб швидко знайшов свою рушницею. Іян із Доком. Коли Док звільниться, то побалакає з Джаредом і Кайлом. Дока слухаються всі. Тож тобі не варто ховатися. Всі зайняті своїми справами, а ти, мабуть, утомилася…
Джеймі поволі наближався до мене, і нарешті рука його намацала мою долоню, а тоді стиснула пальці.
— Я не ховаюся, Джеймі. Я ж казала, що повинна все обміркувати.
— Ти можеш міркувати й у присутності Джеба, хіба ні?
— І куди ти пропонуєш мені піти? Назад до кімнати Джареда? Моє місце тут.
— Уже ні,— в голосі Джеймі прорізалися добре знайомі мені вперті нотки.
— А чому всі такі зайняті? — вирішила змінити я тему розмови. — Що робить Док?
Моя спроба провалилася — Джеймі не відповів.
Запанувала тиша, а за хвилинку я торкнулася його щоки.