— Послухай, ходи до Джеба. Скажи всім, що пошуки не потрібні. А я побуду тут іще трошки.
— Тут нема де спати.
— Але ж раніше я тут спала.
Він похитав головою.
— Принаймні я принесу матраци і подушки.
— Мені й одного вистачить.
— Я не спатиму з Джаредом, доки він поводитиметься як бовдур.
Подумки я застогнала.
— Значить, доведеться тобі терпіти хропіння Джеба. Вони — твоя родина, не я.
— Моя родина — кого я такими вважаю.
Мене не відпускала думка, що Кайл от-от знайде мене. Але варто сказати про це Джеймі, як він одразу ж кинеться мене захищати.
— Добре, але спершу спитай дозволу в Джеба.
— Пізніше. Сьогодні до нього краще не підходити.
— А чим таким він зайнятий?
Джеймі не відповів. Тільки тепер я збагнула, що і перше запитання він пропустив повз вуха навмисне. Джеймі щось приховував. Можливо, всі зайняті, бо шукають мене. Можливо, повернення Джареда нагадало їм про те, як слід зі мною поводитися. Це сталося ще на кухні: згадати хоча б опущені долі голови, винуваті позирки на мене.
— Що відбувається, Джеймі? — не вгавала я.
— Я не можу розповісти, — пробурмотів він. — І не розповім, — його руки міцніше обвилися навколо моєї талії, а обличчя притиснулося до мого плеча. — Все буде гаразд, — запевнив він хрипко.
Я поплескала його по спині й пальцями розчесала сплутану гриву.
— Гаразд, — мовила я; нехай мовчить. Зрештою, у мене теж свої секрети, правда? — Не засмучуйся, Джеймі. Хай там що, все буде добре. Ти впораєшся.
Як мені хотілося, щоб так воно й було!
— Уже й не знаю, на що сподіватися, — прошепотів він.
Я витріщалася в темряву, намагаючись здогадатися, що саме приховував від мене Джеймі, коли раптом у кінці коридору краєм ока зауважила світло — тьмяне, проте легко помітне в темряві печери.
— Ш-ш-ш, — видихнула я. — Хтось іде. Швидше ховайся за коробки.
Джеймі зиркнув на жовтувате світло, яке щосекунди ставало дедалі яскравішим. Я прислухалася, але кроків не почула.
— Я не збираюсь ховатися, — прошепотів Джеймі.— Стань за мною, Вандо.
— Ні!
— Джеймі! — погукав Джаред. — Я знаю, що ти тут!
Мої ноги немов приросли до землі. Ну чому, чому прийшов саме Джаред? Джеймі було б набагато легше, якби мене вбив Кайл.
— Забирайся! — гаркнув Джеймі у відповідь.
Жовтувате світло наблизилося й перетворилося на велику пляму на стіні.
З-за рогу вийшов Джаред із ліхтарем у руці — промінь світла ковзав туди-сюди по кам’яній долівці. Джаред помився й одягнув вицвілу червона сорочку, яку я одразу ж упізнала, — вона кілька тижнів висіла в кімнаті, і я до неї звикла. Джаредове обличчя також було мені добре знайоме — на ньому був той самий вираз, що й тоді, коли я вперше тут з’явилася.
Промінь ліхтаря осліпив мене; я була певна, що світло відбилося від срібла в моїх очах, бо Джеймі здригнувся — легесенько, а тоді напружився ще рішучіше.
— Відійди від цієї істоти! — загарчав Джаред.
— Заткнися! — вереснув Джеймі у відповідь. — Ти її не знаєш! Облиш її!
Він чіплявся за мене, а я намагалась вивільнитися.
Джаред біг, мов роздрочений бик. Він ухопив Джеймі за комір і потягнув геть від мене. Не відпускаючи сорочки, він трусив Джеймі й верещав:
— Бовдур! Хіба не бачиш, що вона тебе використовує?
Інстинктивно я загородила Джеймі собою. Як я й сподівалася, моє втручання змусило Джареда відпустити хлопця. Решта не мала ніякого значення: ні його знайомий аромат, ні обриси мужніх грудей під сорочкою — пальці ще пам’ятали дотик…
— Не займай Джеймі,— сказала я, вперше бажаючи стати такою, як Мелані: щоб руки були дужі, а голос твердий.
Джаред смикнув мене за зап’ястя і жбурнув об стіну, подалі від Джеймі. Від наглого удару мені перехопило подих. Я вдарилась об стіну і впала на землю, з тріскотом приземляючись на коробки і роздираючи плівку.
У голові калатало, а я, неприродно вигнувшись, лежала на коробках. Перед очима миготіли дивні вогники.
— Боягуз! — вереснув Джеймі до Джареда. — Та вона радше помре, ніж ударить когось! Коли ви нарешті від неї відчепитеся?
Коробки зсунулися, і долоня Джеймі лягла мені на руку.
— Вандо! З тобою все гаразд, Вандо?
— Так, усе добре, — кашлянула я попри калатання в голові. Мабуть, Джаред впустив ліхтар — в його світлі я побачила над собою занепокоєне обличчя Джеймі.— Іди, Джеймі,— прошепотіла я. — Біжи.
Джеймі яро замотав головою.
— Відійди від неї! — не вгавав Джаред.
Джаред схопив хлопця за плечі й поставив на ноги. Коробки змістилися і лавиною посипалися на мене. Я відкотилася, затуляючи голову руками. Важкий ящик ударив мене поміж лопаток, і я зойкнула від болю.
— Їй боляче! — волав Джеймі.
А тоді почувся різкий хруст, і хтось охнув.
Я силкувалася вилізти з-під коробок, нестямно спираючись на лікті.
Джаред тримався за ніс, а по його губах стікала темна рідина. Очі були розширені від подиву. Джеймі стояв навпроти, стиснувши руки в кулаки, а обличчя його було перекошене від злості.
Та злісна гримаса поволі сповзла, і на її місце прийшов біль — біль зради такий глибокий, що міг би посперечатися з виразом обличчя Джареда, коли той побачив мене на кухні.
— Ти зовсім не такий, як я думав, — прошепотів Джеймі. Він дивився на Джареда так, ніби той неймовірно далеко, ніби їх розділяє стіна, і Джеймі поцейбіч — зовсім сам.
Очі Джеймі набрякли сльозами, і він відвернувся, соромлячись своєї слабкості перед Джаредом. Стрімким непевним кроком він пішов геть.
«Принаймні ми спробували», — подумала Мелані сумовито. Її серце краялося за Джеймі, і все-таки вона хотіла, щоб я перевела очі на обличчя Джареда. І я скорилася.
Джаред не дивився на мене. Він дивився в темряву, в якій зник Джеймі, і досі тримався за ніс.
— Чорт забирай! — вилаявся він зненацька. — Джеймі! Повернись!
Тиша.
Джаред кинув на мене ще один нищівний погляд — і я відсахнулася, хоча його лють, здається, вщухла, — а тоді схопив ліхтар і кинувся навздогін за Джеймі, копнувши геть із дороги коробку.
— Пробач мене, о’кей? Не плач, малий! — вигукуючи сердиті вибачення, він завернув за ріг, я лишилася лежати в темряві.
Якийсь час я просто дихала. Зосередилася на повітрі в легенях: вдих, видих, вдих… Поволі відновивши дихання, я почала підводитися з землі. Кілька секунд знадобилося, щоб повернути собі контроль над ногами, і все одно вони тремтіли й підкошувалися, тож я притулилася до стіни і з’їхала на землю — на свій мішок із рисом. Я впала на «подушку» і спробувала оцінити своє становище.
Все було ціле — за винятком носа Джареда, мабуть. Я повільно потрусила головою. Джеймі з Джаредом не повинні битися.
Я завдала їм скільки страждань і горя! Я зітхнула й продовжила огляд. Болючий синець на спині, щока обідрана і волога — я приклалася нею до стіни. Коли я торкнулася щоки, рана защеміла, а на пальцях залишилася тепла рідина. Але це і все. Решта синців і подряпин незначні.
Тільки-но я це усвідомила, мене зненацька затопило полегшення.
Я жива. Джаред мав шанс мене убити, але не скористався ним. Натомість помчав за Джеймі, щоб помиритися. Якої б шкоди я не заподіяла їхнім стосункам, здається, не все ще втрачено.
Довгий був день — він був довгим іще до того, як з’явився Джаред із командою, а відтоді, здавалося, спливла ціла вічність. Я заплющила очі й заснула просто на рисі.
Розділ 28
Необізнаність
Прокинувшись у цілковитій темряві, я не могла втямити, де я. За останні кілька місяців я звикла, що зранку мене будить сонце. Спочатку я подумала, що й досі ніч, а тоді щоку запекло, а спина заболіла, і я одразу все згадала.
Поряд хтось дихав — тихо й рівно. Це аніскілечки не налякало мене: звук був чудово мені знайомий. Мене зовсім не здивувало, що Джеймі прокрався назад і ліг спати біля мене.
Може, його розбудила переміна в моєму диханні; а може, ми просто звикли засинати й прокидатися разом. Але не минуло й кількох секунд відтоді, як я прокинулася, а Джеймі вже солодко позіхнув.