— Будь ласка, Іяне, — благала я. — Я хочу з ним поговорити.
Іян довго дивився на мене, тоді нахмурився до Джареда й гаркнув як наказ:
— Її звати Ванда, а не істота. Не смій і пальцем її торкнутися. Ще один синець — і тобі вже не буде чого ховатися.
Від такої погрози я зіщулилася.
Іян різко розвернувся й пірнув у темряву.
Якусь мить ми з Джаредом дивилися на порожнє місце, де щойно стояв Іян. Я першою перевела погляд на Джареда. Коли він зрештою підняв на мене очі, я одразу ж опустила погляд.
— Ого. А він не жартує, так? — мовив Джаред.
Здається, то було риторичне запитання.
— Присядеш? — запропонував він, поплескавши рукою по матрацу.
Якусь мить я вагалася, а тоді сіла на краєчок матраца ближче до нори, якнайдалі від Джареда. Мелані це не сподобалося: їй хотілося бути біля нього, вдихати запах і відчувати тепло його тіла.
Але я цього не хотіла — не тому, що боялася побоїв; у ту мить Джаред був зовсім не злий, радше втомлений, виснажений. Мені просто не хотілося перебувати поруч із ним. Коли він був поруч, серце краялося від його ненависті.
Схиливши голову набік, Джаред спостерігав за мною; зустрівшись із ним поглядом, я миттю відводила очі.
— Вибач за вчорашнє — за обличчя. Я не повинен був…
Я опустила очі на власні руки, зціплені в замок.
— Не бійся мене.
Я кивнула, навіть не подивившись на нього.
Він буркнув:
— А я думав, ти не проти побалакати.
Я знизала плечима. В повітрі важко повисла Джаредова ворожість, і я не могла вимовити й слова.
Джаред поворухнувся. Він посунувся по матрацу, аж поки не опинився поряд зі мною, — як і хотіла Мелані. Занадто близько — було важко думати, важко дихати, — але я не змогла змусити себе відсунутися. Дивно… Мелані, яка так довго цього чекала, раптом не на жарт розізлилася.
«Що таке?» — запитала я, наполохана такою бурхливою реакцією.
«Чого це він до тебе підсувається? А ти, бачу, зовсім не проти».
Вперше відтоді, як ми покинули цивілізацію, від неї повіяло ворожістю. Я була вражена. Так не чесно!
— В мене до тебе тільки одне запитання, — мовив Джаред, обірвавши нашу суперечку.
Я зустрілася з ним очима — і миттю опустила погляд, сахаючись жорстокості в його зіницях й обурення Мелані.
— Мабуть, ти здогадуєшся, про що я. Джеб і Джеймі всю ніч мучили мене розмовами…
Я чекала на запитання, втупившись у мішок із рисом навпроти — мою вчорашню подушку. Краєм ока я помітила, як Джаред підносить руку, й інтуїтивно скулилася біля стінки.
— Я тебе не битиму, — повторив він роздратовано і твердо взяв мене за підборіддя, щоб змусити поглянути на нього.
Від його дотику серце закалатало, на очі навернулися сльози. Я моргнула.
— Вандо… — Джаред вимовив моє ім’я повільно — неохоче, сказала б я, хоча голос його був рівний. — Мелані досі жива — вона в тобі? Скажи мені правду.
Мелані, як бульдозер, поперла на мене. Було боляче — від її спроб вивільнитися мене прошила мігрень.
«Припини! Хіба не бачиш?»
Тверда лінія його вуст, зморшки навколо очей були більш ніж промовистими. Байдуже, що я відповім, що відповість Мелані.
«Він заздалегідь переконав себе в тому, що я — брехуха, — мовила я до неї.— Він не хоче чути правди — він просто шукає доказів, що я брешу, що я шукачка, аби вибити у Джеба і Джеймі дозвіл мене убити».
Мелані не відповідала — вона не вірила; як важко було змусити її мовчати!
Джаред спостерігав, як на чолі моєму виступили краплі поту, як тіло здригалося, і його очі звузилися. Він міцно тримав мене за підборіддя, не дозволяючи сховати обличчя.
«Джареде, я кохаю тебе, — намагалася крикнути Мелані.— Я тут».
Мої губи не ворушилися, зате очі волали — дивно, що Джаред не прочитав усього в моїх зіницях.
Час повільно спливав, а він досі чекав на відповідь. Було нестерпно зазирати в його очі й бачити там відразу. Та ніби цього було замало, гнів Мелані шматував мене зсередини. Її ревнощі хвилею прокотилися тілом, отруюючи мене.
Час минав, і я не могла стримати сліз — вони бризнули з очей, потекли по щоках, закрапали на долоню Джареда. Вираз його обличчя зовсім не змінився.
Та скільки можна! Я заплющила очі й ривком вивільнила голову. Джаред не вдарив мене — просто опустив руку.
І розчаровано зітхнув.
Я думала, що тепер він піде геть. Я втупилася в руки й чекала, коли він зрештою забереться. Удари серця відраховували хвилини. Джаред не ворушився. Я не ворушилася. Він сидів поруч, немов викарбуваний із каменю. Ця кам’яна незворушність йому личила. Пасувала до незнайомої твердості його обличчя, до криги в очах.
Мелані замислилася, порівнюючи його з колишнім Джаредом. У пам’яті сплив спогад…
— …Ох! — дружно застогнали Джаред і Джеймі.
Джаред розтягнувся на шкіряному дивані, а Джеймі вовтузився на килимі. Вони дивилися по телевізору баскетбол. Паразити, які мешкали в будинку, пішли на роботу, і ми напхали у джип припасів стільки, скільки влізло. Ще кілька годин на відпочинок, перш ніж ми зникнемо.
По телевізору двоє гравців на боковій лінії ввічливо сперечалися. Камера була близько, тож можна було почути слова.
— У мене в останнього був м’яч. Тепер він твій.
— Я не впевнений. А мені не потрібна несправедлива перевага. Нехай судді подивляться повтор.
Гравці потиснули руки й поплескали один одного по плечу.
— Це просто смішно, — буркнув Джаред.
— Нестерпно, — погодився Джеймі, повторюючи Джаредову інтонацію; день у день він ставав дедалі більше схожим на Джареда — це одна з форм поклоніння своєму кумиру. — Може, є якась інша передача?
Джаред поклацав пультом і зупинився на каналі, де транслювали змагання з легкої атлетики. Паразити проводили на Гаїті Олімпіаду. Судячи з усього, прибульці були від неї просто в захваті. На багатьох будинках порозвішувані були олімпійські прапори. От тільки щось у тих іграх було не так. Всі учасники Олімпіади отримували по медалі. Як зворушливо!
Але стометрівку важко зіпсувати. Індивідуальні види спорту за участі паразитів дивитися цікавіше, ніж командні. На окремих доріжках вони показують куди кращі результати.
— Мел, розслабся, — гукнув Джаред.
Я за звичкою стояла біля чорного ходу. Не тому, що готувалася щомиті втікати, — просто так звикла.
Я підійшла до Джареда. Він мовчки всадовив мене собі на коліна й поклав підборіддя на голову.
— Зручно? — запитав він.
— Так, — відповіла я. Мені насправді було дуже-дуже зручно. Навіть тут, удома у прибульців.
Батько вживав чимало смішних приказок — часом зрозумілих тільки йому. «Вшкварити як на злам голови», «зелений як салат», «тверезий як огірок»… Одним із його улюблених висловів було «безпечно як удома».
Коли він учив мене їздити на велосипеді, а мама нервувала в дверях, він заспокоював: «Заспокойся, Ліндо, на вулиці безпечно як удома». А коли Джеймі боявся спати без світла, батько завжди повторював: «Тут безпечно як удома, жодного чудовиська на кілька миль».
А тоді за одну ніч світ перетворився на нічий кошмар, і ця фраза для нас із Джеймі тепер звучала як чорний гумор. Домівки стали найнебезпечнішими з усіх місць.
Ми ховалися в бору низькорослих сосон, спостерігаючи, як виїжджає з гаража будиночка на відлюдді машина з паразитами, й вирішували, чи варто швиденько збігати по харчі, чи надто ризиковано. «Як гадаєш, паразитів довго не буде?» — «Не думаю. Тут безпечно як удома. Забираймося звідси».
І от зараз я сиджу й дивлюся телевізор — як п’ять років тому, коли батьки сиділи в сусідній кімнаті, так ніби й не було тих ночей, коли ми з Джеймі ховалися в каналізаційних люках разом зі зграями щурів, а крадії тіл із ліхтариками шукали злодіїв, яким удалося втекти, прихопивши мішок сушених бобів чи миску холодних спагеті.
Знаю, навіть якби ми з Джеймі вдвох спромоглися протягнути двадцять років, ми б ніколи не відчули знову, що таке безпека. Ба більш ніж просто безпека — щастя. Я щаслива і в безпеці — гадала, що більше ніколи не відчую такого.