— Я щось не те сказала? — прошепотіла я до Іяна.
— Аж ніяк. Вони замислилися про смертність, — зітхнув він.
Мій людський мозок раптом осяяло — це був сплеск інтуїції.
— Де Волтер? — досі пошепки, але вимогливо запитала я.
Іян знову зітхнув.
— Він у південному крилі. Він… нездужає.
— Чому ніхто не сказав мені?
— Останнім часом… тобі було нелегко, тому…
Я нетерпляче похитала головою.
— Що з ним?
Підійшов Джеймі й узяв мене за руку.
— У Волтера постійно ламаються кістки — такі вони крихкі,— прошепотів Джеймі.— Док упевнений, що це рак — остання стадія.
— Волт, певно, довгий час приховував, як йому болить, — додав Іян похмуро.
Я здригнулася.
— І ви нічого не можете зробити? Зовсім нічого?
Іян похитав головою, не зводячи з мене ясних очей.
— Ми — нічого. Навіть якби ми не застряли в цій дірі, все одно не змогли б йому нічим допомогти. Цю хворобу люди так і не навчилися лікувати.
Я прикусила язика, мало не вибовкавши свою пропозицію. Звісно, тут Волтеру нічим не допоможеш. Будь-хто з цих виживанців помиратиме довгою болісною смертю, але не пожертвує свідомістю заради зцілення тіла. Я їх розумію… тепер розумію.
— Він питав про тебе, — провадив Іян. — Іноді він кличе тебе на ім’я; важко сказати, що це означає: Док заливає його віскі, щоб притлумити біль.
— Док розклеївся і сам почав багато пити, — додав Джеймі.— Як усе невчасно!
— Можна мені з ним побачитися? — запитала я. — Чи хтось буде проти?
Іян насупився і пирхнув:
— На декого це буде дуже схоже, — він похитав головою. — Та хіба не байдуже? Якщо така остання воля Волта…
— Твоя правда, — погодилась я. Від слова «остання» в очах запекло. — Якщо Волт хоче мене побачити, то хіба не байдуже, хто що собі дума — нехай собі казяться.
— Не хвилюйся — я нікому не дозволю тебе залякувати, — бліді губи Іяна стиснулися в тонку лінію.
Мене охопила тривога, наче кортіло поглянути на годинник. Час, який давно перестав для мене щось означати, несподівано набрав ваги.
— Може, вже пізно? Ми його не збудимо?
— Він спить, коли спиться. Ходімо й поглянемо.
Я одразу рушила, волочучи за собою Джеймі: той досі тримав мене за руку. Мене підганяло вперед відчуття плинності часу, усвідомлення кінця й неминучості. Іян швидко наздогнав нас — із його-бо широким кроком.
Ми проминули освітлену місячним сяйвом печеру з городом, і на нас ніхто не звернув уваги. Я занадто часто з’являлася в товаристві Джеймі та Іяна, щоб викликати цікавість, хоча цього разу ми завернули зовсім в інший коридор.
Єдиним винятком був Кайл. Побачивши поряд зі мною брата, він закам’янів на ходу. Його погляд ковзнув на руку Джеймі, яка чіплялася за мою, і вуста скривилися, наче він от-от загарчить.
У відповідь на братову реакцію Іян розпростав плечі — його вуста скривилися точним віддзеркаленням Кайлових — і навмисне потягнувся до моєї другої руки. Кайл бекнув, наче його нудить, і повернувся до нас спиною.
В темному південному коридорі я спробувала вивільнити руку. Іян тільки міцніше її стиснув.
— Краще б ти його не сердив, — пробурмотіла я.
— Кайл помиляється. Останнім часом у нього увійшло в звичку помилятися. Спливе чимало часу, перш ніж він змириться, але це не означає, що нам слід на нього зважати.
— Він мене лякає,— прошепотіла я. — Мені зовсім не хочеться, щоб у нього з’явилося ще більше підстав ненавидіти мене.
Іян і Джеймі водночас стиснули мене за руки. І заговорили воднораз.
— Не бійся, — мовив Джеймі.
— Джеб висловився дуже ясно… — сказав Іян.
— Що ти маєш на увазі? — запитала я в Іяна.
— Якщо Кайл не підкоряється правилам, встановленим Джебом, то може забиратися під три чорти.
— Але це несправедливо. Його місце тут.
— Якщо він залишився, — пробурмотів Іян, — значить, пристав на умови.
Решту довгої дороги ми мовчали. Мене пригнічувала провина — схоже, тут я постійно в такому стані. Винна, перелякана, з розбитим серцем. Навіщо я прийшла сюди?
«Тому що, хай як це дивно, тут твоя домівка, — прошепотіла Мелані. Вона гостро відчувала тепло долонь Іяна та Джеймі, міцно сплетених із моїми. — Де ще в тебе таке буде?»
«Ніде, — визнала я зажурено. — Але це не означає, що тут моя домівка. Принаймні не настільки, як твоя».
«Тепер ми йдемо в парі, Вандо».
«Краще не нагадуй».
Дивно, що я чую її так виразно. Останні два дві вона зовсім принишкла, чекаючи, хвилюючись, сподіваючись знову побачити Джареда. Звісно, я теж була зайнята.
«Можливо, він із Волтером. Може, він був там весь час», — із надією подумала Мелані.
«Ми не за цим ідемо до Волтера».
«Ні. Звісно, ні», — в її тоні звучало каяття, але я зрозуміла, що для неї Волтер значив значно менше, ніж для мене. Певна річ, вона зажурена, що він скоро помре, тільки от від самого початку з цим змирилася. Я ж натомість не могла цього прийняти, навіть тепер. Волтер був моїм другом, а не її. Він захищав мене.
В лікарняному крилі нас вітало тьмяно-блакитне світло ліхтаря. (Тепер я знала, що ліхтарі працюють на сонячних батареях, які на підзарядку щодня виставляють на сонце). Ми почали рухатися тихіше й водночас, не змовляючись, сповільнили крок.
Терпіти не можу цю печеру. У темряві дивні тіні від слабенького ліхтаря роблять її моторошною. Сьогодні тут пахло інакше — все просякло смородом повільного згасання, алкогольного перегару і жовчу.
Два лікарняні ліжка були зайняті. З одного звисали ноги Дока; я впізнала його хропіння. З другого на нас дивився Волтер, худий і неймовірно виснажений.
— Приймаєш відвідувачів, Волте? — прошепотів Іян, коли Волтер перевів погляд на нього.
— Ох… — застогнав Волтер. Губи його ледве ворушилися, волога шкіра поблискувала в тьмяному світлі.
— Може, вам щось подати? — пробурмотіла я. Вивільнивши руки, я безпомічно простягнула їх до Волтера.
Його очі завертілися, шукаючи щось у темряві. Я ступила крок ближче.
— Чим вам допомогти? Ми все зробимо.
Блукаючий погляд Волтера врешті натрапив на моє обличчя. Попри біль і п’яний ступор, Волтер раптом зосередився.
— Нарешті,— зітхнув він. — Я вірив, що ти прийдеш, я так тебе чекав… О Гледис, мені стільки всього треба тобі розповісти!
Розділ 31
Потреба
Я завмерла, а тоді швидко озирнулася через плече, чи не стоїть хтось позаду.
— Гледис — його дружина, — прошепотів Джеймі майже беззвучно. — Їй не вдалося втекти.
— Гледис, — мовив до мене Волтер, зовсім не зважаючи на мою реакцію. — Уявляєш, у мене рак. Оце лягла карта! Я в житті ніколи не хворів… — він говорив дедалі тихше, аж поки стало неможливо розрізняти слова, тільки його бліді губи й далі ворушилися. Він так ослаб, що не міг підняти руку; пальці безсило тягнулися до краю ліжка, до мене.
Дужа Іянова рука підштовхнула мене вперед.
— Що мені робити? — зніяковіла я. На чолі виступив піт, але зовсім не через вологу спеку.
— …Дід до ста одного року дожив, — знову ледь чутно озвався Волтер. — Ніхто в моїй родині не хворів на рак, навіть двоюрідні. Хоча, здається, у твоєї тітки Реган був рак шкіри?
Він довірливо подивився на мене, чекаючи відповіді. Іян ткнув мене пальцем у спину.
— Гм… — пробурмотіла я.
— А може, це була Біллова тітка… — провадив Волтер.
Я злякано зиркнула на Іяна — він тільки знизав плечима.
— Допоможи, — попросила я самим вустами.
Іян жестом показав, щоб я взяла Волтера за руку.
Шкіра Волтера була прозора і біла мов крейда. На тильному боці долоні пульсувала синя жилка. Я обережно торкнулася його руки, пам’ятаючи, щó Джеймі казав про крихкі кістки. Рука була зовсім легка, так ніби всередині порожня.
— Ох Гледді, як мені було важко без тебе! Тут добре, тобі сподобається, навіть якщо мене не стане. Багато людей, із ким можна поговорити, — я ж знаю, ти в мене любиш потеревенити… — голос поступово стихав, поки зовсім не пропав, тільки губи досі ворушилися, вимовляючи слова, звернені до дружини. Очі Волтера заплющилися, голова скотилася набік, а губи далі рухалися.