— Я гадав, більше нікого не лишилося! Будь ласка, мені треба з тобою поговорити.
Голос його більше схожий на харчання — він побіг швидше.
— Вибач, що я тебе поцілував! То була дурість! Просто я так довго був сам!
— Стули пельку! — зронюю я неголосно, але так, щоб переслідувач мене почув. Його кроки уже зовсім поруч. Мене ще ніколи не переганяли. Я налягаю на ноги.
Його дихання стало важчим — він також прискорився.
Щось велике навалюється мені на спину, збиває з ніг. У роті — присмак багнюки, мене причавлює до землі така важка туша, що я ледве можу дихати.
— Почекай… одну… хвилину, — каже він задихано.
Потім припідіймається і перевертає мене горілиць. Широко розставивши ноги над моїми грудьми, притискає колінами мої руки. Він розчавить їжу! Розлючена, я намагаюсь вивільнитися.
— Дивись, дивись! — каже він, виймає з кишені на стегні маленький циліндр і відкручує кришечку. З кінчика циліндра вихоплюється промінь світла.
Він наводить його собі на обличчя.
У світлі ліхтарика шкіра здається жовтою. У чоловіка дуже великі — порівняно з тонким носом — вилиці й чітко окреслений квадрат підборіддя. Його губи розтягнуті в усмішці, але я бачу, що вони повні, як на чоловіка. Брови і вії вибілені сонцем.
Але зовсім не це він мені показує.
Його очі, під променем світла схожі на чистий рідкий бурштин, світяться, як у звичайної людини. Він наводить ліхтарик то на ліве, то на праве око.
— Бачиш? Бачиш? Я такий, як ти.
— Покажи шию, — повним підозри голосом мовлю я. Це пастка, інакше думати не можна. Ребус, розіграш, хоча мети я не розумію. Надії більше немає.
Чоловік кривить губи.
— Е-е-е… Це нічого не змінить. Хіба очей не достатньо? Ти знаєш — я не з тих.
— То чому б тобі не показати мені потилицю?
— Бо там у мене шрам, — відповідає він.
Я з новою силою намагаюся вирватися, але він долонею пришпилює до землі моє плече.
— Я сам його зробив, — пояснює він. — По-моєму, гарна робота, хоч і було страшенно боляче. Мій шрам не затулений гарненько волоссям. Та він допомагає мені влитися в середовище.
— Злізь із мене.
Він вагається, але потім одним легким рухом зіскакує на ноги і простягає мені руку.
— Будь ласка, не тікай. І не бий мене більше.
Я не рухаюся, бо знаю: якщо спробую бігти, він усе одного мене наздожене.
— Хто ти? — запитую я пошепки.
Чоловік широко усміхається.
— Моє ім’я Джаред Гоу. Я понад два роки не розмовляв із людиною, тому, напевно, здався тобі… трохи божевільним. Вибач, будь ласка. А тебе як звати?
— Мелані,— шепочу я.
— Мелані,— повторює він. — Ти навіть не уявляєш, який я радий з тобою познайомитися.
Я міцно хапаюся за рюкзак, не зводячи з Джареда очей. Він повільно простягає мені руку. І я беруся за неї.
І не встигли мої пальці обхопити його долоню, як я усвідомлюю, що вірю йому.
Він допомагає мені звестися на ноги, але руки не відпускає.
— І що тепер? — сторожко запитую я.
— Довго нам тут залишатися не можна. Сходиш зі мною назад до будинку? Я залишив там торбу. Хотів спустошити холодильник, але ти мене випередила.
Я хитаю головою.
Здається, він збагнув: я така виснажена, що ось-ось впаду з ніг.
— Тоді почекай мене тут, — лагідно каже він. — Я миттю. Принесу нам щось поїсти.
— Нам?
— Невже ти справді думаєш, що я дозволю тобі зникнути? Я піду за тобою навіть усупереч твоїй волі.
Але я не хочу зникати.
— Я… — як же я можу йому не довіряти? Як можу не довіряти людині? Адже ми одна родина — останні представники вимираючого виду. — Я поспішаю. Мені ще далеко йти і… Джеймі чекає.
— Ти не сама, — здогадується він, і вперше за весь час вираз його обличчя втрачає впевненість.
— Мій брат. Йому дев’ять років, і він страшенно боїться, коли я далеко. Аби дістатися домівки, мені йти аж до ранку. Джеймі навіть не знатиме, якщо мене спіймають. Він такий голодний, — ніби на підтвердження цих слів мій шлунок голосно бурчить.
Джаред у відповідь усміхається — ще ширше, ніж раніше.
— А якщо я тебе підвезу?
— Підвезеш? — перепитую я.
— Ага. Давай домовимося. Ти почекаєш, поки я заберу харчі, а за це я повезу тебе на своєму джипі, куди ти скажеш. Це швидше, ніж бігти, — навіть швидше, ніж бігаєш ти.
— У тебе є машина?
— Певна річ. Чи ти гадаєш, що я прийшов сюди пішки?
Я згадую ті шість годин, які я сюди діставалася, і моє чоло мимоволі зморщується.
— Ти не уявляєш, як швидко ми доїдемо до твого брата, — обіцяє Джаред. — Тільки не йди звідси, гаразд?
Я киваю.
— І поїж, будь ласка. Я не хочу, аби твій шлунок зрадив нас перед ворогом, — він посміхається, і з куточків його очей розходяться промінчики. У моєму серці тьохкає, і я знаю, що чекатиму на нього хоч і всю ніч.
Джаред повільно відпускає мою руку, не відводячи очей від мого обличчя. Робить крок назад і вагається.
— Будь ласка, не бий мене, — благає він, нахиляючись і торкаючись мого підборіддя. Він цілує мене, і цього разу я відповідаю. Його вуста набагато м’якші, ніж руки, і гарячі навіть жаркої ночі в пустелі. Зграйка метеликів тріпотить у мене в животі, мені перехоплює подих. Руки інстинктивно тягнуться до Джареда. Туляться до теплої шкіри на щоці, скуйовдженого волосся на потилиці. Пальці ковзають уздовж грубого шраму, що виступає якраз там, де закінчується волосся.
Я зойкаю…
Прокинулась я, вся мокра від поту. Перш ніж заснути, я обмацувала невеличкий шрам від власного втілення. Маленький рожевий рубець був ледве відчутний на дотик. Ліки, що їх дав мені цілитель, зробили свою справу.
Погано загоєний Джаредів шрам був не надто переконливим маскуванням.
Спрямувавши погляд на світильник, що горів поряд із ліжком, я чекала, поки вирівняється дихання. Після реалістичного сновидіння у жилах клекотав адреналін.
Ще один сон, який за своїм змістом нічим не відрізнявся від багатьох інших, що мучили мене протягом останніх місяців.
Ні, не сон. Спогад.
Я досі відчувала на губах жар Джаредового поцілунку. Перебираючи зім’яте простирадло, руки мимоволі потягнулися вперед, у пошуках того, чого там не було. У серці защеміло, а руки нарешті здалися і, так ні до чого й не дотягнувшись, знесилено упали на ліжко.
Я зморгнула з очей непрохану вологу. Скільки ще мені це терпіти? Як узагалі хтось здатен вижити у цьому світі й у цих тілах, спогади яких не бажають переходити в минуле, як їм слід? А емоції настільки сильні, що я вже не розумію, які з них належать мені?
Завтра я, певно, почуватимусь утомленою, але зараз усі мої чуття були настільки збуджені, що на кілька годин про сон можна було забути. Якраз виконаю свій обов’язок і поставлю у цій справі крапку. Може, мені стане легше, коли більше не доведеться про все це думати?
Я підвелася з ліжка і підійшла до комп’ютера, що самотньо стояв на столі. За кілька секунд ожив монітор, і ще за мить відкрилася пошта. Адресу шукачки знайти було нескладно. У мене було всього чотири контакти: шукачка, цілитель, мій новий роботодавець із дружиною, а також розрадниця.
Я надрукувала без жодного привітання:
Моя носителька, Мелані Страйдер, була не сама. Хлопця звати Джеймі Страйдер. Він її брат.
На якусь мить я запанікувала, подумавши про силу своєї господині. Увесь цей час я навіть не здогадувалася про існування хлопчика — не тому, що він для неї нічого не значив, а тому, що вона охороняла його більше за всі ті таємниці, які мені вдалося розкрити. Чи має вона ще таємниці такої величини? Щось настільки святе, що не проявляється навіть у снах? Невже вона настільки сильна? Коли я друкувала кінець повідомлення, мої пальці тремтіли.
Зараз він уже має бути підліткового віку. Років тринадцятьох. Вони жили в таборі тимчасового проживання, здається, на північ від Кейв-Крік, штат Аризона. Проте це було кілька років тому.
Ви можете перевірити це місце на карті. Якщо згадаю більше, одразу повідомлю.