— Так, — кивнув він. — Мелані — дуже симпатична дівчина. Я б навіть сказав — уродлива, — його рука потягнулася до забитої щоки, пальці ніжно погладили шерехату шкіру. — Навіть незважаючи на те, щó я зробив з її обличчям.
За інших обставин я б одразу заперечила, нагадала би, що він тут ні до чого. Але я була така спантеличена, що голова йшла обертом, і я не могла зліпити докупи й двох слів.
Чому мене повинно хвилювати те, що він вважає Мелані вродливою?
«І я так кажу», — мовила Мелані. Очевидячки, не тільки я не могла прояснити власні почуття.
Іян забрав волосся з мого чола і ніжно його погладив.
— Та хай яка вродлива Мелані, вона мені байдужа. Я нічого не відчуваю… до неї.
Від таких слів мені стало легше. І це ще дужче все ускладнювало.
— Іяне, ти не… Ніхто тут не сприймає нас нарізно, як слід було б. Ні ти, ні Джеймі, ні Джеб, — правда полилася сама собою — я не очікувала від себе такої палкості.— Ти не можеш нічого до мене відчувати. Якби ти тримав мене — справжню мене — в руці, тобі би стало бридко. Ти б кинув мене на землю й розчавив підошвою.
Високе чоло Іяна поморщилося, темні брови полізли вгору.
— Я… ні, якби знав, що це ти.
Я невесело всміхнулася.
— А звідки б ти знав? Ми всі однакові, ти не зможеш нас розрізнити.
Куточки його рота полізли вниз.
— Це все через тіло, — повторила я.
— Неправда, — не погодився Іян. — Мене цікавить не обличчя, а вираз на ньому. Не голос, а слова. Не тіло, а те, що в його нутрі. Ти прегарна.
З цими словами він присунувся ближче, став навколішки та знову взяв мене за руку.
— Я ще не зустрічав нікого, як ти.
Я зітхнула.
— Іяне, а що було б, якби я прийшла сюди в тілі Маґнолії?
Він скривився, а тоді засміявся.
— Гаразд. Кмітливе запитання. Не знаю.
— Або в тілі Веза?
— Але ж ти жінка — ти сама казала.
— І на всіх планетах я вибирала стать, яка так чи так мені пасувала. Мені це здавалося… правильним. Але мене могли вживити й у тіло чоловіка — нічого б особливо не змінилося.
— Але ж не вживили.
— Бачиш? Ось до чого я веду. Тіло і душа. В моєму разі це різні речі.
— Мені не потрібне це тіло без тебе.
— Тобі не потрібна я без нього.
Він знову торкнувся моєї щоки і не поспішав забрати руку.
— Але це тіло — частина тебе. Частково — це ти. І якщо ти не передумаєш і не зрадиш нас, то так воно завжди і буде.
Невідворотність кінця. Так, я помру в цьому тілі. Остаточна смерть.
«А я взагалі більше ніколи не житиму», — прошепотіла Мелані.
«Жодна з нас не планувала собі такого майбутнього, хіба ні?»
«Ні. Жодна з нас не планувала зовсім не мати майбутнього».
— Ще один внутрішній діалог? — здогадався Іян.
— Ми замислилися над смертністю.
— Ти могла б жити вічно, якби покинула нас.
— Так, могла б, — зітхнула я. — А знаєш, зі всіх видів, якими мені довелося побувати, люди живуть найменше, якщо не брати до уваги павуків. У вас так мало часу!
— А ти не замислювалася над тим, що… — Іян замовк і схилився наді мною, його обличчя — сніг, сапфіри й чорнило — заслонило собою все. — Що варто на повну використати відведений час? Що треба жити, поки живеться?
Цього я не передбачила. Я завжди наперед знала, що робитиме Джаред, але Іян… З Іяном ми були заледве знайомі. Мелані відчула, що він збирається зробити, швидше за мене, за кілька секунд до того, як Іянові вуста діткнулися моїх.
«Ні!»
Цей поцілунок був зовсім не схожий на поцілунок Джареда. З Джаредом не було жодних думок, тільки жага. Неконтрольована. Іскра, що впала у бензин, — невідворотний спалах. З Іяном усе було інакше — я навіть не знала, що відчуваю. Все пливло та плуталося.
Його вуста, ніжні та м’які, легенько торкнулися моїх…
— Приємно чи ні? — прошепотів він мені в обличчя.
«Неприємно! Неприємно!»
— Я… не знаю, — щоб вимовити це, я ворухнула губами, і він теж.
— Звучить… приємно.
Вуста Іяна знову притиснулися до моїх, цього разу міцніше. Він зловив мою нижню губу своїми двома й легенько потягнув за неї.
Мелані хотілося зацідити йому — набагато дужче, ніж Джареду. Хотілося відштовхнути його і вдарити в обличчя. Жахлива картина! Такий образ зовсім не пасував до відчуттів від поцілунку Іяна.
— Будь ласка, — прошепотіла я.
— Що?
— Припини, будь ласка. Думки плутаються. Будь ласка.
Він одразу ж відсторонився і склав руки на колінах.
— Гаразд, — мовив він, у голосі його чулися тривожні нотки.
Я затулила обличчя долонями, шкодуючи, що не можу розвіяти гнів Мелані.
— Що ж, принаймні мене не вдарили, — усміхнувся Іян.
— Вона ще й як хотіла тебе віддухопелити. Ух! Ненавиджу, коли вона злиться. У мене голова розколюється від її гніву. Злість… огидна.
— Чому вона не вдарила мене?
— Тому що я не втратила контролю. Мелані виривається на свободу тільки тоді, коли мене… переповнюють почуття.
Я потерла чоло.
«Заспокойся, — благала я. — Він більше не торкається мене».
«Він що — забув, що я тут? А може, йому байдуже? Я тут, я досі тут!»
«Я намагалася йому пояснити».
«А ти? Невже ти забула про Джареда?»
Вона закидала мене спогадами про Джареда — як тоді, на самому початку, тільки цього разу вони були схожі на стусани, тисячі стусанів: Джаредові усмішки, очі, вуста, поцілунки, його долоні на моїй шкірі…
«Звісно, що ні. Але хіба ти не сердилася на мене через те, що я його кохаю?»
— Мелані зараз із тобою балакає.
— Не балакає — репетує,— виправила я.
— Тепер зрозуміло. Якщо придивитися, видно, що ти зосереджена… Раніше я цього не помічав.
— Вона не завжди так бурхливо реагує.
— Вибач, Мелані,— мовив Іян. — Я знаю, як тобі важко.
Вона уявила, як врізається коліном йому в носа, ламаючи, мов у Кайла.
«Не потрібні мені його вибачення!»
Я здригнулася.
Іян чи то усміхнувся, чи то скривився:
— Вона не приймає моїх вибачень.
Я тільки знизала плечима.
— Отже, вона здатна вирватися на волю? Якщо тебе переповнюють почуття?
— Іноді — якщо заскочить мене зненацька, якщо я хвилююся… Через емоції важко зосередитися. Але останнім часом їй важче це робити. Таке відчуття, ніби двері між нами зачиняються. Не знаю тільки чому. Я намагалася її випустити, коли Кайл… — я запнулася і вчасно прикусила язика.
— Коли Кайл намагався тебе вбити, — закінчив він, констатуючи факт. — Ти хотіла дати їй волю? Але навіщо?
Я мовчки дивилася на нього.
— Щоб дати йому відсіч? — здогадався він.
Я не відповіла.
— Гаразд, — зітхнув Іян. — Не хочеш, не розповідай. Як гадаєш, чому двері… зачиняються?
— Не знаю, — насупилась я. — Можливо, спливло забагато часу… Це хвилює нас обох.
— Але раніше вона виривалася на волю, щоб ударити Джареда.
— Так.
Я здригнулася, згадавши, як мій кулак врізався в його щелепу.
— Тому що тебе переповнювали почуття?
— Так.
— А що зробив Джаред? Просто тебе поцілував?
Я кивнула.
Іян здригнувся. Його погляд напружився.
— Що? — запитала я. — Щось не так?
— Коли тебе цілує Джаред, тебе… переповнюють емоції.
Я дивилася на нього з тривогою. Мелані насолоджувалася моментом.
«Саме так!»
— А коли тебе цілую я… — зітхнув Іян. — Ти не знаєш, чи тобі приємно. Тебе не… переповнюють почуття.
— Ой! Вибач.
Іян ревнував. Який дивний цей світ!
— Не варто вибачатися. Я ж казав, що даю тобі час на роздуми, що почекаю. Я не проти.
— Але ти проти…
Іян щось недоговорював.
Він повільно вдихнув і так само повільно видихнув.
— Я знаю, як ти любиш Джеймі. Це очевидно. Здогадуюся, що Джареда ти також любиш. Раніше я не хотів цього визнавати, але в цьому є сенс. Ти прийшла сюди заради них. Ти любиш їх обох, так само як Мелані. Джеймі — як брата. А Джареда…
Іян не хотів зустрічатися зі мною поглядом — втупився у стіну. Я також не дивилася на нього, а вивчала сонячний промінчик, що торкався червоних дверей.