— Чому ти пішов сюди?
Східні поля вже не потребували догляду. Вранці ми вже їх полили.
Іян не відповів, а тільки загадково усміхався.
Ми пройшли східним тунелем попри поле і звернули в коридор, який, як виявилося, вів у гральну кімнату. Тільки-но ми опинилися в тунелі, до мене долинув звук голосів і знайомий шум — бах, бах. Застояний гіркуватий запах сірки допоміг усе згадати.
— Іяне, я не в гуморі.
— Ти ж казала, що повна сил.
— Для роботи, а не для футболу.
— Лілі й Вез зажуряться. Я пообіцяв їм зіграти два на два. Сьогодні вранці вони переробили купу справ, щоб звільнити вечір…
— Не змушуй мене почуватися винною, — мовила я, прямуючи до останнього рогу. В світлі блакитних ліхтарів металося кілька тіней.
— А хіба не спрацювало? — дражнився Іян. — Давай, Вандо. Треба розслабитися! — і він підштовхнув мене у печеру, де Вез та Лілі кóпали м’яч.
— Привіт, Вандо. Привіт, Іяне, — гукнула Лілі.
— Перемога за мною, О’Шей, — поперед Вез.
— Ти ж не дозволиш, щоб Вез виграв? — пробурмотів до мене Іян.
— Ти й сам із ним упораєшся.
— Але так буде нечесно. Я цього не переживу.
Я зітхнула.
— Гаразд. Гаразд. Твоє зверху.
Іян пригорнув мене — на думку Мелані, занадто завзято.
— Ти найкраща в усьому всесвіті.
— Дякую, — буркнула я.
— Ну як, Вандо, готова до принизливої поразки? — дражнився Вез. — Планету ви, може, й захопили, а от у грі тобі гаплик.
Іян засміявся, а я змовчала. Від такого жарту мені стало ніяково. Як Вез може про таке жартувати? Люди ніколи не перестануть мене чудувати. Вони — дивовижні істоти, і Мелані в тому числі: щойно вона була така ж сама пригнічена, як я, а тепер раптом загорілася.
«Минулого разу ми так і не зіграли, — пояснила Мелані. Я відчувала, як вона радіє з того, що зрештою зможе набігатися вдосталь — бігати для задоволення, а не від страху. Колись вона це любила. — Від того, що ми сидітимемо склавши руки, Джаред і Джеймі швидше не повернуться. Не завадить трохи розвіятися». Вона вже обмірковувала стратегію, оцінювала наших супротивників.
— Ти знаєш правила? — запитала Лілі.
— Так, я їх пам’ятаю, — кивнула я.
Я неусвідомлено зігнула ногу в коліні й ухопилася за щиколотку, розминаючи м’язи. Тіло пам’ятало позу. Я потягнула другу ногу і не без задоволення відзначила, що вона одужала. Синець ззаду стегна пожовк і уже майже зійшов. У боці давно не боліло — мабуть, ребро таки не було зламане.
Два тижні тому я мила дзеркала і роздивилася своє обличчя: шрам на щоці був завдовжки з долоню з дюжиною рубчиків по краях. Мелані це схвилювало значно більше, ніж мене.
— Я стану на воротах, — повідомив Іян; Лілі відбігла до своїх воріт, а Вез топтався навколо м’яча. Сили були нерівні. Мелані це сподобалося. Вона любила, коли їй кидають виклик.
Щойно почалася гра, як Вез дав пас Лілі, а сам кинувся вперед, щоб обігнати мене й прийняти подачу. Все відбувалося так швидко — не було часу думати: я підрізала Веза — ага, він не сподівався такого від мене! — віддала подачу на Іяна і кинулася назад, до воріт противника. Лілі вибігла задалеко і не встигла повернутися до воріт — я обігнала її, і ми виграли. Іян подав ідеальну подачу, і я забила перший гол.
Було приємно: розім’яти м’язи, пропотіти — не від спеки, а від фізичного навантаження, пограти з Іяном у команді. Ми добре пасували одне одному. Я швидко бігала, він влучно забивав. Після третього гола, який забив Іян, Вез припинив кепкувати.
Коли ми забили двадцять перший гол, Лілі здалася. Вона важко дихала. А я ні; навпаки, я почувалася чудово, м’язи розігрілися й стали гнучкими.
Вез хотів іще раунд, але Лілі була виснажена.
— Вони нас перевершили — визнай це.
— Нас обвели круг пальця!
— А ніхто не казав, що вона не вміє грати.
— Так само, як ніхто не казав, що вона професіонал.
Мені стало приємно, я не змогла стримати усмішки.
— Умій програвати, — мовила Лілі й жартома полоскотала Веза за живіт. Він схопив її за пальці та притягнув до себе. Лілі сміялася, намагаючись викрутитися, але Вез обняв її і поцілував просто в губи.
Ми з Іяном здивовано перезирнулися.
— Заради тебе я програю з гідністю, — мовив Вез і відпустив її.
На гладенькій карамельній шкірі Лілі — на щоках і на шиї — проступив ледь помітний рум’янець. Вона крадькома подивилася на нас з Іяном — поглянути на реакцію.
— А тепер я сходжу по підкріплення, — провадив Вез. — Побачимо, як твоя футболістка впорається з Кайлом.
З цими словами він кинув м’яч у дальній кінець печери. Долинув сплеск — м’яч упав у воду.
Іян побіг його діставати, а я стояла на місці, позираючи час від часу на Лілі. Лілі засміялася і, здається, зніяковіла, хоча засоромити її було майже неможливо.
— Знаю, знаю.
— Скільки часу… це триває? — поцікавилась я.
Вона скорчила гримасу.
— Вибач, це не моя справа.
— Все нормально. Це не секрет — хіба тут можуть бути секрети? Просто якось… незвично. До речі, це твоя провина, — усміхнулася Лілі, піддражнюючи мене.
Однак я все одно почувалася трохи винною і зніяковіла.
— Що я зробила?
— Нічого такого, — запевнила мене Лілі.— Справа у Везі… мене здивувало його ставлення до тебе. Я й не підозрювала, що в ньому стільки глибини. Раніше я не сприймала його серйозно. Ну, гаразд… Він молодший за мене, та яке це має значення тут? — вона знову засміялася. — Дивна штука — і життя, і кохання тривають. Я й не очікувала.
— Так. Навіть смішно іноді,— погодився Іян. Він підкрався ззаду й пригорнув мене за плечі. Я й не чула, як він повернувся. — Але все-таки це класно. А знаєш, що Вез із першого дня закохався в тебе?
— Він казав. А я не помічала.
Іян засміявся.
— Ну, значить, ти єдина ні про що не здогадувалася. Ну що, Вандо, може, зіграємо один на один, поки немає підкріплення?
Я відчувала, як загорілася Мел.
— Гаразд.
Він віддав мені м’яч і відійшов назад до воріт. Мій перший м’яч поцілив між Іяном і відміткою. Тоді я наздогнала Іяна посеред поля, відібрала м’яч і знову забила.
«Він піддається», — пробурмотіла Мелані.
— Ну ж бо, Іяне, грай.
— А я граю.
«Скажи йому, що він грає, як дівчисько».
— Граєш, як дівчисько.
Іян засміявся, і я знову забрала в нього м’яч. Глузування не подіяло — я забила втретє. І тут мені спала на думку одна ідея — можливо, цей гол стане останнім.
Мелані заперечила: «Мені це не подобається».
«Але точно спрацює».
Я поставила м’яч посеред поля.
— Якщо виграєш, можеш спати у моїй кімнаті, поки Джаред і Джеймі не повернуться.
Мені таки слід виспатися.
— Граємо до десятьох.
Іян так сильно зацідив по м’ячу, що той проскочив повз мене, відбився від стіни і повернувся назад у центр поля.
Я подивилася на Лілі.
— Мимо?
— Ні, просто в яблучко.
— Три-один, — оголосив Іян.
Йому знадобилося п’ятнадцять хвилин, щоб виграти, але я принаймні відірвалася на повну. Я забила ще один гол і вельми цим пишалася. Коли Іян забив востаннє, я важко дихала і ледве трималася на ногах. А він навіть не засапався.
— Десять-чотири на мою користь.
— Чудова гра, — видихнула я.
— Втомилася? — запитав він із награною невинністю в голосі, а тоді потягнувся. — Я би й сам не проти поспати, — позіхнув він театрально.
Я поморщилася.
— Ох, Мел, ти ж знаєш, що я жартую. Все гаразд.
Лілі зачаровано дивилася на нас.
— Джаредова Мелані, м’яко кажучи, недолюблює мене, — пояснив Іян.
Брови Лілі стрибнули вгору.
— Це… цікаво.
— Чому Веза так довго немає? — пробурмотів Іян, не звертаючи уваги на її реакцію. — Пошукаємо його? Я б не відмовився від води.
— Я також, — погодилась я.
— Принесіть і мені трохи, — Лілі лежала на землі, розкинувши руки, і навіть не поворухнулася.
Тільки-но ми опинилися в темному тунелі, Іян обняв мене за талію.