Я знала, що Док нізащо навмисно не завдасть фізичного болю іншій людині. Він такий чутливий, що болю навіть бачити не може. Але що такс гусінь, стоніг? Навіщо Докові перейматися стражданнями дивної інопланетної істоти? Хіба йому важко вбити немовля — повільно розтинати його на шматки, — адже в того немає рота, воно не здатне плакати?
— Треба було тобі сказати, — прошепотів Іян.
Хіба щось змінилося б, якби я почула про те, що сталося, а не побачила понівечені останки на власні очі? Невже від цього біль був би слабшим?
— Поїж, будь ласка.
Знову запала тиша. Якийсь час ми сиділи мовчки — може, годину чи дві.
Іян підвівся й тихо вийшов.
В ту мить я не відала, що саме почуваю. Я ненавиділа тіло, до якого була прив’язана. Але чому відсутність Іяна засмутила мене? Я ж так прагнула самотності! А тепер, коли я її отримала, мені боляче? І закортіло, щоб чудовисько повернулося назад, хоча це геть неправильно.
Я недовго залишалася на самоті. З темряви долинуло приглушене насвистування, і я одразу впізнала Джеба — чи то Іян привів його, чи він прийшов сам і чекав, поки Іян вийде з печери. За кілька кроків від мене насвистування припинилося. У темряві щось клацнуло, і в очі вдарило жовте світло. Я закліпала.
Джеб спрямував світло у стелю, навколо нас утворилася широка ясна сфера. А тим часом Джеб умостився поруч зі мною.
— Вирішила заморити себе голодом? Такий у тебе план, га?
Я втупилася в кам’яну долівку.
Якщо бути відвертою, то час скорботи вже минув. Я настраждалася, оплакала всіх, кого хотіла. Та хіба можливо оплакувати незнайомців вічно? Ні, тепер я просто сердилася.
— Якщо хочеш померти, то існують простіші і швидші способи.
Так ніби я не знаю!
— Правильно, ліпше віддайте мене Доку, — каркнула я.
Джеб не здивувався, коли я заговорила. Він тільки кивнув, так наче я сказала саме те, що він очікував почути.
— Вандрівнице, невже ти гадала, що ми так просто здамося? — голос Джеба був твердий і серйозний як ніколи. — Інстинкт виживання дужчий. Ну звісно, ми хочемо відшукати спосіб повернути собі свідомість. Завтра-бо будь-хто з нас може її втратити. Ми й так уже згубили надто багато рідних і коханих. Це болісно. Кожна невдача вбиває Дока — якби ти тільки бачила… Але така реальність, Вандо. Ми програли війну. Людство на грані вимирання. Ми намагаємось урятуватися.
Вперше за весь час Джеб говорив зі мною як із душею, а не як із людиною. Хоча у мене було таке відчуття, що він завжди усвідомлював відмінність. Просто він був увічливим чудовиськом.
Я не могла не визнати: в його словах є правда і здоровий глузд. Шок минув, і я знову стала сама собою. Справедливість у мене в крові.
Кільком людям удалося поглянути на світ моїми очима; щонайменше одній людині — Іяну. Чому б тепер мені не подивитися на все їхніми очима? Так, вони чудовиська, однак іноді навіть учинки чудовиськ можна виправдати.
Звісно, вони шукали вихід у насильстві. Вони й не думали, що існує інший спосіб вирішення проблеми. Хіба можна звинувачувати людей за те, що вони генетично запрограмовані вирішувати всі проблеми в один спосіб?
Я прокашлялася, але голос досі хрипів — я задовго мовчала.
— Розчленовуючи немовлят, ви нічого не доможетеся, Джебе. Тепер усі мертві.
Якусь мить він мовчав.
— Ми не відрізняємо ваших немовлят від дорослих.
— Ну звісно, що ні.
— Ваші також не милують наших дітей.
— Але ми не піддаємо їх тортурам. Ми ніколи й нікому не завдаємо болю навмисне.
— Ви чините ще гірше. Ви нас знищуєте.
— А ви робите й те, й те.
— Так, робимо, тому що ми повинні спробувати. Ми повинні продовжувати боротьбу. І ми боремося в єдиний відомий нам спосіб. Вибір простий: боротися — або здатися і вмерти.
Джеб звів брову й подивився на мене, натякаючи, що саме такий вигляд мала моя поведінка збоку.
Я зітхнула, підняла з долівки пляшку води, яку залишив Іян, і одним махом спорожнила її.
— Це ніколи не спрацює, Джебе. Ви можете й надалі рубати нас на шматки, в результаті ви тільки закатуєте величезну кількість розумних істот обох видів. Ми не хочемо убивати й не пристосовані до цього, але наші паростки слабкі тільки на позір. Можливо, вони й тонші за срібну волосину, але насправді наші мацаки сильніші за більшість ваших органів. Саме це відбувається, правда? Док шматує мого родича, а той тим часом знищує мозок вашого.
— Еге ж, мозок зсідається, мов домашній сир, — погодився Джеб.
Я скривилася, а тоді здригнулась, уявивши собі цю огидну картину.
— Мене також від цього верне, — визнав він. — А Док узагалі згасає на очах. Щоразу, коли йому здається, що він за крок від розгадки, він наштовхується на стіну. Він випробував усе можливе — марно, мозок усе одно стає як домашній сир. Ні заспокійливе на вас не діє… ні отрута.
— Ну звісно, що не діє,— прохрипіла я. — У нас зовсім інший хімічний склад.
— Якось один із ваших, мабуть, здогадався про все наперед. Док іще не приспав хлопця, а срібні ниточки знищили мозок людини зсередини. Звісно, ми не знали цього, поки Док не зробив розтин. А хлопець наче просто знепритомнів.
Я була здивована і навіть вражена. Та душа, мабуть, була неймовірно відважна. Мені б забракло сміливості зважитися на таке, навіть на самому початку, коли я була певна, що з мене силою витягатимуть інформацію. Я й уявити не могла, що люди готові йти на крок, настільки очевидно приречений на поразку.
— Джебе, ми крихітні створіння, повністю залежні від носіїв, тому й виробили певні способи захисту.
— І маєте на це право. Я просто хочу, щоб ти знала: ми не припинимо боротьби. Ми не хочемо завдавати болю, але… Так вийшло. Однак люди боротимуться до останнього.
Наші погляди схрестилися.
— Тоді вам слід віддати мене Доку на тортури. Для чого я ще годжусь?
— Вандо, не мели дурниць. Люди нелогічні: у нас більше доброти й злості, ніж ти собі можеш уявити. Хоча, мабуть, зло переважає…— (Я кивнула, але він уже повів далі, ігноруючи мене). — Ми цінуємо особистість, іноді навіть занадто. Будьмо об’єктивні. От, наприклад, Пейдж… скількома людьми вона б пожертвувала заради Енді? Якщо уявити, що всі люди рівноцінні, то таке запитання недоречне. Тебе ми також цінуємо… Що ж, якщо подивитися на все з людської точки зору, то це доволі безглуздо. Але серед нас є такі, хто поставить тебе вище за незнайому людину. Мушу визнати, я належу до їхнього числа. Я вважаю тебе своїм другом, Вандо. Що, звісно, безглуздо, якщо ти ненавидиш мене…
— Джебе, я зовсім не ненавиджу вас, але…
— Так?
— Просто я не розумію, як мені жити далі, якщо зовсім поруч убивають моїх родичів. Піти я також не можу. Розумієте, про що я? Що мене чекає попереду? Скальпель Дока? — я затремтіла.
Він кивнув, і тон його став серйозним.
— Доречне запитання. Згоден, просити тебе з цим жити — занадто.
Всередині щось обірвалося.
— Якби в мене був вибір, — прошепотіла я. — Краще б мене застрелили ви.
Джеб засміявся.
— Не лізь поперед батька в пекло, люба. Ніхто не сміє ні стріляти в моїх друзів, ні різати їх. Я вірю тобі, Вандо. Якщо ти кажеш, що наші зусилля ні до чого не призведуть, доведеться переглянути ситуацію. Я звелю хлопцям, щоб вони більше не приводили душ. До того ж Док також не залізний. Він довго не витримає.
— Хтозна, може, саме зараз ви мені брешете, — нагадала я. — Мені не відрізнити.
— Значить, тобі просто доведеться мені повірити. Тому що я не збираюся стріляти в тебе. І не дозволю тобі вмерти з голоду. З’їж щось, люба. Ну ж бо. Це наказ.
Я глибоко вдихнула й замислилась. Я так і не була певна, чи дійшли ми згоди, чи ні. В цьому тілі було важко зрозуміти власні почуття. Мені подобалися тутешні люди, ми подружилися… Але ж вони чудовиська… Хоча тепер я подивилася на них іншими очима.
Джеб подав мені товсту квадратну скибку кукурудзяного хліба, намащеного краденим медом.