— З тобою все гаразд? — запитав Джеймі.— Вандо?
— Я… втомилася. Джеймі, вибач. Я просто… знесилена.
Він не спускав із мене очей.
— Маєш кепський вигляд.
Що я накоїла?
— Не завадило б помитися.
— Знаєш, а мені вже ліпше. Тобі слід попоїсти чи прилягти. Ти бліда.
— Не хвилюйся за мене.
— Я принесу тобі поїсти, — мовив Іян. — Джеймі, може, й тобі щось принести?
— Та ні, щось не хочеться.
Я метнула погляд на Джеймі. Раніше Джеймі завжди був голодний.
— Попроси сходити когось іншого, — мовила я до Іяна й міцніше стиснула його руку.
— Гаразд, — обличчя Іяна було спокійне, але я відчувала подив і тривогу. — Везе, може, принесеш щось? І для Джеймі також. Упевнений, поки ти прийдеш, у нього прокинеться апетит.
Я оцінювально подивилася на хлопчика: він був увесь червоний, але очі світилися. За кілька хвилин із ним нічого не станеться.
— Джеймі, я піду помиюся, гаразд? А то я справжня… замазура.
Він уловив фальшиву нотку в моєму голосі й насупився.
— Ніяка ти не замазура.
Я підвелася й потягнула за собою Іяна.
— Я скоро повернуся. Цього разу точно.
Джеймі усміхнувся у відповідь на мою незграбну спробу пожартувати.
Виходячи з кімнати, я відчувала на собі чийсь погляд. Джареда чи Дока — не знаю. Мені було байдуже.
Тепер у коридорі залишився тільки Джеб; інші розійшлися: мабуть, вирішили, що з Джеймі все гаразд. Джеб схилив голову набік, ніби намагався зрозуміти, що в мене на думці. Він не очікував, що я залишу Джеймі так скоро і так несподівано. І, мабуть, також зауважив безпорадність мого виправдання.
Я поспішила геть від його допитливого погляду, волочачи за собою Іяна.
Ми з Іяном дісталися печери, де сходилися всі коридори до спальних кімнат. Але замість прямувати до майдану, я завела Іяна в перший-ліпший темний коридор. Тут було порожньо.
— Вандо, що…
— Мені потрібна твоя допомога, Іяне, — мій голос був напружений, переляканий.
— Все що завгодно, ти ж знаєш.
Я обхопила його обличчя долонями, зазирнула в очі. Я ледве розрізняла в темряві їхню синь.
— Поцілуй мене, Іяне! Негайно. Будь ласка.
Розділ 42
Примус
Щелепа Іяна відвисла.
— Тебе… що?
— Поясню за хвилину. Я знаю, що це несправедливо щодо тебе, але… будь ласка. Просто поцілуй мене.
— А тебе це не засмутить? Мелані не протестуватиме?
— Іяне! — вигукнула я. — Будь ласка!
Він збентежено обняв мене за талію й притягнув до себе. Його обличчя було таке стривожене, що на якусь мить мені здалося: нічого не вийде. Мені романтика ні до чого, а от йому…
Він автоматично заплющив очі, нахиляючись уперед. Його вуста легенько торкнулися моїх, а тоді Іян відсторонився й глянув на мене так само тривожно.
Нічого.
— Ні. Іяне, по-справжньому поцілуй мене. Так… так, ніби ти напрошуєшся на ляпас. Утямив?
— Ні. Що таке? Спочатку поясни мені.
Я закинула руки йому за шию. Відчуття було дивне. Я не знала, як правильно поводитися. Отож стала на пальчики й прихилила Іянову голову до себе, поки не дотягнулася вустами до його вуст.
З якимсь іншим видом нічого б не вийшло. У них свідомість так не підкоряється пориву плоті. Інші види завжди співвідносять бажання плоті з реальними можливостями. Але Іян був людиною, і його тіло відгукнулося.
Мої вуста притиснулися до Іянових, і я міцніше обхопила його шию руками, коли він хотів відсунутися. Керуючись спогадами, я спробувала відтворити його попередній поцілунок. Його губи розімкнулися — і я відчула дивну радість перемоги. Я прикусила нижню губу Іяна і здивувалася, почувши низький шалений стогін, що здивовано вихопився з його горла.
Після цього мені вже нічого не потрібно було робити. Рука Іяна обхопила мене за потилицю, друга притиснула так тісно, що стало важко дихати. Я засапалася, але й він засапався. Наші дихання злилися. Кам’яна стіна врізалася мені в спину. Іян скористався з цього і притис мене ще дужче. Наші тіла цілком переплелись.
Ми були такі близькі, що з двох майже стали одним.
Тільки ми.
І більш нікого.
Самі.
Іян відчув, коли я здалася. Він чекав цього моменту — мабуть, я переоцінила тілесний потяг. Коли мої обійми ослабли, він гойднувся назад, але не відсторонив обличчя: кінчик його носа досі торкався мого.
Я опустила руки, а Іян глибоко вдихнув. Тоді повільно розімкнув обійми й поклав руки мені на плечі.
— А тепер поясни, — мовив він.
— Її немає,— прошепотіла я, досі важко дихаючи. — Я не можу її знайти. Навіть тепер.
— Мелані?
— Я її не чую! Іяне, як мені повертатися до Джеймі? Він зрозуміє, що я обманюю! Як мені йому сказати, що я втратила його сестру? Іяне, він хворий! Хіба я можу сказати йому таке?! Він засмутиться, а йому треба боротися з хворобою!
Іян поклав пальці мені на вуста.
— Ш-ш-ш. Добре. Давай усе обміркуємо. Коли ти чула її востаннє?
— О, це було одразу ж потому, як я побачила… в лікарні. Вона намагалася їх виправдати… а я крикнула на неї… і звеліла забиратися геть із моєї голови! Відтоді я її не чула. І не можу її знайти!
— Ш-ш-ш, — мовив він знову. — Заспокойся. Гаразд. Тобі треба вирішити, чого ти хочеш насправді. Я знаю, що ти не хочеш засмучувати Джеймі, але він усе одно одужає. Тож подумай — може, ліпше, якщо…
— Ні! Я не можу знищити Мелані! Не можу. Це неправильно! Тоді я також перетворюся на чудовисько!
— Добре, добре! Гаразд. Ш-ш-ш. Отже, нам треба її знайти.
Я нетерпляче кивнула.
Іян глибоко вдихнув.
— Значить, треба, щоб тебе… захлиснули емоції, так?
— Не розумію, що ти маєш на увазі.
Взагалі-то я здогадувалася, просто боялася визнати.
Поцілувати Іяна — це одне. Приємно, від цього поцілунку можна було б навіть отримати насолоду, якби я так не хвилювалася. От і все… Але піти на більше… свідомо… Чи зможу я? Мел оскаженіла б, якби я використала її тіло з такою метою. Невже це єдиний спосіб її відшукати? А Іян? Він на таке не заслуговує.
— Зараз повернуся, — пообіцяв Іян. — Стій тут.
Він притиснув мене до стіни, ніби наголошуючи, щоб я стояла саме тут, і пірнув у темний коридор.
Стояти тут… Простіше сказати, ніж зробити. Мені хотілося бігти за ним, подивитися, що він збирається робити. Слід було все обговорити, обдумати. Та хіба я маю час! На мене чекає Джеймі з тисячею запитань, на які у мене немає відповіді. Ні, він чекає не на мене; він чекає на Мелані. Що я накоїла? Невже вона справді померла?
«Мел, Мел, Мел, повернись! Мелані, ти потрібна Джеймі. Не мені — Джеймі. Він хворий, Мел. Мел, ти чуєш? Джеймі хворий!»
Я балакала сама до себе. Ніхто мене не чув.
Руки тремтіли від страху чи стресу. Я б не змогла чекати тут довго. Я відчувала, як тривога наростала в мені: ще трохи — і лусну.
Зрештою до мене долинули кроки. І голоси. Іян когось привів. Я не знала, що діяти.
— Уяви, що це… експеримент, — мовив Іян.
— Ти при здоровому глузді? — запитав Джаред. — Це якийсь ненормальний жарт?
Усередині все перевернулося.
Мене мають захлиснути емоції. То ось що Іян мав на увазі!
В обличчя вдарила кров палюча, немов гарячка Джеймі. І що тільки Іян зі мною робить? Мені кортіло втекти, сховатися десь далеко-далеко, де мене ніколи б не знайшли навіть із сотнею ліхтарів. Але ноги підгиналися, я не могла зрушити з місця.
В кінці тунелю з’явилися Іян і Джаред. Обличчя Іяна було кам’яне; він мало не штовхав Джареда в плечі, а той витріщався на нього зі злістю й сумнівом в очах.
— Сюди, — заохочував Іян, підштовхуючи Джареда ближче до мене.
Я приросла спиною до стіни.
Джаред побачив мене, моє перекошене обличчя — і став як стій.
— Вандо, що тут діється?
Я поцілила в Іяна сповненим докору поглядом і спробувала підвести очі на Джареда. Але марно. Натомість я втупилась у його ноги.