— Я загубила Мелані,— прошепотіла я.
— Ти її загубила!
Я безпорадно кивнула.
— Як це сталося? — запитав він злісно.
— Точно не знаю. Я веліла їй замовкнути… але ж вона завжди повертається… раніше поверталася… А тепер я її не чую… і Джеймі…
— Вона померла? — в голосі Джареда був тільки біль.
— Не знаю. Я не можу її знайти.
Джаред глибоко вдихнув.
— Чому Іян думає, що мені треба тебе поцілувати?
— Не мене, — мовила я так тихо, що сама насилу себе почула. — Її. Минулого разу… вона дуже розізлилася. Вона ще ніколи не була такою дужою. Можливо… Ні. Ти не мусиш. Я спробую знайти її сама.
Я досі дивилася в землю, тому одразу помітила, як Джаред зробив крок уперед.
— Гадаєш, якщо я її поцілую?..
Я не могла навіть кивнути, тільки ковтнула.
Знайомі руки швидко провели по шиї і лягли на плечі. Серце калатало, мов навіжене, — здавалося, що навіть Джаред чує, як воно б’ється. Мені було ніяково — а що як він подумає: це якийсь хитромудрий трюк, який я придумала, щоб його заманити? А що як він вирішить: це моя ідея, а не Іянова?
Іян… Цікаво, чи він досі тут? Якого болю ми йому завдаємо?
Я знала наперед усі рухи Джареда: ось його рука спустилася вниз від плеча до зап’ястя, залишаючи по собі вогненний слід. Друга лягла на моє підборіддя й підвела обличчя. Його щока притиснулася до моєї. Від такого доторку моя шкіра спалахнула, а Джаред прошепотів мені на вухо:
— Мелані. Я знаю, що ти там. Повертайся до мене.
Щока Джареда повільно ковзнула вбік, підборіддя трохи нахилилося, і його вуста накрили мої.
Він хотів поцілувати мене ніжно. Я знаю, що він силкувався, як і минулого разу.
Проте йому не вдалося стриматися.
Всюди, де торкався Джаред, спалахував вогонь, а він був усюди. Його руки пестили моє тіло, губи смакували кожен дюйм мого обличчя. Скеля уп’ялася мені в спину, але я не відчувала болю. Не відчувала нічого, окрім вогню.
Мої пальці втопилися в Джаредовому волоссі, притягнули його обличчя ближче. Я обхопила Джаредове тіло ногами. Стіна правила за опору. Наші язики переплелися, і по тілу, проникаючи в найменшу клітинку, розлилася непереборна жага.
Джаред відірвав вуста від моїх і притиснув до мого вуха.
— Мелані Страйдер! — рявкнув він. — Ти не кинеш мене? Хіба ти мене не кохаєш? Доведи своє кохання! Доведи'. Грім тебе побий, Мел! Повернись!
Його вуста знову уп’ялися в мої.
«Ах», — ледь чутно простогнала Мел у моїй голові.
Я не привіталася: я вся палала.
Вогонь зрештою пропалив собі дорогу і до схованки Мелані, де вона дрімала, поки з неї витікало життя.
Мої руки вчепилися у футболку Джареда й почали задирати її вгору. Я не наказувала їм робити цього — вони самі. Його ж долоні обпікали мені спину.
«Джареде?» — прошепотіла Мелані. Вона намагалася зорієнтуватися, та марно — в голові все переплуталося.
Я відчувала, як м’язи на животі Джареда напружилися під моїми руками.
«Що? Де?» — боролася Мелані.
Я відірвалася від Джаредових вуст, і вони ковзнули до моєї шиї. Я зарилася обличчям в його волосся й вдихнула запах.
«Джаред! Джаред! НІ!»
Я дозволила їй узяти контроль над моїми руками, знаючи, що так треба, хоча насправді я мало що усвідомлювала. Мої руки, які лежали на Джаредовому животі, напружилися від злості. Нігті дряпнули шкіру і щосили відштовхнули Джареда від мене.
— НІ! — вереснула Мелані моїми губами.
Джаред зловив її руки й притиснув моє тіло до стіни, не дозволяючи впасти. Я повисла на Джареді; тіло відмовлялося виконувати вказівки розуму, які цілковито суперечили одна одній.
— Мел? Мел!
— Що ти коїш?
Джаред полегшено застогнав.
— Я знав, що ти зможеш! Ах, Мел!
Він знову поцілував її, поцілував вуста, що тепер належали їй, і ми обидві відчули солоний присмак сліз, що котилися по його обличчю.
І Мел його вкусила.
Джаред відскочив, і моє тіло сповзло на землю.
Він розреготався.
— Оце моя дівчинка. Ти відчуваєш її, Вандо?
— Так, — видихнула я.
«Якого дідька, Вандо?» — кричала вона.
«Де ти була? Ти хоча б уявляєш, що було, коли ти зникла?»
«Ага. Бачу, ти тут сильно страждала».
«О, ще постраждаю», — пообіцяла я. Бо вже відчувала, як знайоме відчуття накочувалося на мене. Точно, як раніше…
Вона швиденько прочитала мої думки.
«Джеймі?»
«Саме це я намагалася тобі сказати. Ти йому потрібна».
«Тоді чому ми досі тут?»
«Мабуть, тому, що він іще недостатньо дорослий, аби дивитися такі вистави».
Вона й далі копирсалася в моїй голові.
«Ого, ще й Іян! На щастя, я проґавила цю частину».
«Я так хвилювалася. Я не знала, що діяти…»
«Гаразд. Ходімо».
— Мел? — запитав Джаред.
— Вона тут. І вона лютує. Хоче якнайшвидше побачити Джеймі.
Джаред обхопив мене за плечі й допоміг звестися на ноги.
— Можеш казитися скільки заманеться, Мел. Тільки не зникай.
«Скільки мене не було?»
«Три дні».
«А де я була?» — її голос раптом притих.
«А ти не знаєш?»
«Я нічого… не пам’ятаю».
Ми обидві воднораз затремтіли.
— Все гаразд? — запитав Джаред.
— Та ніби.
— Це вона до мене говорила — щойно, вголос?
— Так.
— А це можливо… а ти можеш пустити її ще раз?
Я зітхнула. Я вже й так виснажилася.
— Можу спробувати.
Я заплющила очі.
«Визирнеш? Побалакаєш із ним?» — запитала я в Мелані. «Я… Як? Де?»
Я спробувала заховатися в крихітну щілинку свідомості, звільняючи місце для Мелані.
«Ну ж бо, давай, — прошепотіла я. — Сюди».
Проте хай як Мелані силкувалася, все марно.
Губи Джареда притиснулися до моїх — несподівано, настирливо. Мої очі від несподіванки широко розплющилися. Його ж очі з золотавим переливом були також розплющені, всього за півдюйма від моїх.
Мелані різко відсмикнула голову.
— Припини негайної Не торкайся її!
Він засміявся, шкіра навколо його очей вкрилася тисячами крихітних зморщок.
— Привіт, крихітко.
«Не смішно».
Я спробувала віддихатися.
— Їй не смішно.
Він не забрав руки. Він обнімав мене, нас. Ми вийшли з тунелю й не зустріли там нікого. Іяна не було.
— Мел, востаннє тебе попереджаю… — губи Джареда досі розтягувалися в широкій посмішці.— Навіть не думай зникати. Запам’ятай, я ні перед чим не зупинюся, щоб тебе повернути.
В животі залоскотало.
«Скажи йому, як іще раз до тебе доторкнеться — придушу».
Але і в цій погрозі чулися жартівливі нотки.
— А зараз вона тобі погрожує,— мовила я. — Хоча особисто мені здається, що вона жартує.
Джаред нестримно реготав.
— Вандо, ти завжди така серйозна?
— Просто людські жарти не смішні,— пробурмотіла я. Принаймні не для мене.
Джаред знову засміявся.
«А, — здогадалася Мелані.— Ти страждаєш».
«Але постараюся, щоб Джеймі не помітив».
«Дякую, що повернула мене».
«Я не збиралася здихатися тебе, Мелані. Дуже шкода, що не можу тобі запропонувати більшого».
«Дякую».
— Що вона каже?
— Та так… Миримося.
— Чому вона не могла говорити раніше, коли ти її пускала?
— Не знаю, Джареде. Для нас двох тут затісно. Я не здатна повністю звільнити їй місце. Це все одно, що… ні, не спроба затамувати подих. Радше як спроба змусити серце зупинитися. Я не можу просто припинити існування. Не знаю як.
Він не відповів, і в грудях замлоїло. Мабуть, його щастю не було б меж, якби я знала, як змусити себе зникнути!
Мелані хотілося… ні, не заперечити, але втішити мене: вона підбирала правильні слова, щоб притлумити мій біль. Але таких слів не існує.
«Іян цього не переживе. І Джеймі. Джеб сумуватиме за тобою. В тебе тут чимало друзів».
«Дякую».
Я була рада, що ми вже повернулися назад до спальні. Мені слід думати про щось інше, бо просто розридаюся. Зараз не час жаліти себе. Є набагато важливіші справи, ніж серце, яке знову крається.